Опубліковано СН
Фото Василя Сосюка.
82-річний Олексій Василець – єдиний, хто в Рудні-Карпилівській вміє робити кінні сани. Завітали в скромне обійстя ветерана, і він охоче показав виконане чергове замовлення – два зимових вози на полозах: передній і задній. Зима попереду, буде сніг, то знадобляться. Уже не одне десятиліття Олексій Степанович готує їх влітку замовникам-господарям з різних населених пунктів району, у тому числі й рідного.
Усе життя умільця пов’язане з лісом, бо ще юнаком, відразу після Другої світової війни, влаштувався трелювальником у Сарненський ліспромгосп, згодом - держлісгосп. Кіньми витягував з хащ зрізані дерева, обрубував гілля, допомагав вивозити хлисти тощо. А у вільний час майстрував.Його бригаду заготівельників часто відряджали на лісорозробки в Дубровицький, Зарічненський, Володимирецький райони. До селянського господарства не був прив’язаний, а вміння виготовляти потрібні речі з деревини стало захопленням на довгі роки. Тож їздив з іншими робітниками лісами всього Полісся, з цікавістю переймав ази столярного ремесла в селах, де квартирував. Так самотужки опанував фах, який вважає своїм хобі. Цікавлюсь:
- А повстанців у лісах не боялись, їх тоді чимало там базувалось?
- Ні, що ви, - усміхається дід Олексій, - вони роботяг не зачіпали.
Через двадцять років потому перейшов працювати в Клесівський лісгосп, ближче до рідного села. На той час уже одружився, мав доньку. Та в окрузі Олексія Васильця знали, насамперед, як майстра з виготовлення кінних саней. Люди з різних сіл звертались до нього з проханням зробити зимовий транспортний засіб, бо поширені тоді дерев’яні колеса в підводах на засніженій чи льодовій дорозі часто ламались. А щоб привезти дрова чи інший вантаж по бездоріжжю, годі й думати. Олексій Степанович не відмовляв замовникам, працював з деревом неквапом, знав, який матеріал взяти, як обтесати його, вигнути під потрібним кутом полоззя, скріпити надійно.
- Та що там розповідати, - каже умілець. – Ходімо в клуню, на власні очі побачите. Після того, як завершую роботу, виріб підсушую, тоді він стає легким і зручним у користуванні.
Дійсно, попри солідний вік, дід бере передні великі сани й обережно виносить надвір, затим уже з нашою допомогою робимо те ж з меншими. Олексій Василець пояснює, що на Півдні України більше поширені одні великі сани на всю підводу. На Поліссі під возом дві частини, що забезпечує достатню маневреність і зручність в їзді, зберіганні вантажу. Згадую його вік: «Чи не важко робити такі чималенькі речі?». А він відповідає: «Я давно на пенсії, байдикувати надокучає, тож і майструю. І не тільки це, а й усі чотири хрести-обереги в селі робив». Допомагали ветерану молодші односельці, деревом лісгосп підсобив. Одна з фігур біля дороги неподалік дому стоїть, вбрана стрічками. Освятив їх священик із Карпилівки, навіть застілля з цієї нагоди організували. У Рудні-Карпилівській храму немає, тож хрести є й оберегами, і окрасою невеликого села.
Олексій Василець діждав онуків, має десять правнуків, однак не звик сидіти без діла. У поважні літа залюбки працює з деревом, бо така в нього вдача, можна сказати, типово українська: скільки живе, стільки й трудиться.
Анатолій ПЕТРУК.