Опубліковано СН
Фото Василя Сосюка.
прожили Галина й Іван Бережні з Короста
Учора із золотим ювілеєм подружнього життя їх віншували численна родина та друзі. За плечима у винуватців торжества славний трудовий шлях у місцевому колгоспі, турбота про велику сім’ю. А головне, що поєднало цих людей, – міцне кохання, вірність, які не згасають з роками, а благодатним світлом прикладу вказують шлях до щастя молодим.
Гарний будинок і чимале господарство Бережних свідчать, що тут живуть працелюбні люди. У затишній вітальні глава сім’ї Іван Кирилович і його дружина Галина Антонівна охоче розповідали про пережите, багаторічну спільно пройдену путь, сповнену труднощів, але осяяну щирими взаємними почуттями любові.
Іван Бережний добре пам’ятає воєнне лихоліття, бо тільки провчився перший рік у школі, як її закрили: почалась війна, край окупували фашисти, настали тяжкі випробування для селянської родини. Коли в січні 1944-го німців прогнали, то батька мобілізували в Радянську Армію, він воював у Польщі, Німеччині, після поранення повернувся додому інвалідом. Через два роки померла мати, тому Іван ще підлітком працював у поті чола. Згадує, що ходив у постолах, потерпав від бідності. У 1949 році в Коросту створили артіль, де пас і доглядав отару колгоспних овець. Згодом його відправили в Донбас на відбудову шахт і заводів. Там опанував фах електрика й працював, поки не призвали служити в армію.- Саме на військовій службі в Таджикистані, у місті Термез, подружився із земляком-українцем Олександром, в якого була молодша сестра, - згадує Іван Кирилович. – Ми були артилеристами. Не раз відзначався у влучній стрільбі з гармати, за що двічі в якості нагороди надавали відпустку додому. Утім, не в рідному селі, а саме на Волині знайшов кохану дівчину. З Галею, сестрою друга, познайомився невдозі після демобілізації, в нього на весіллі, у селі Заріччя, неподалік міста Володимир-Волинський. Тоді навчався в Сарненському профтехучилищі № 21 на механізатора широкого профілю. Побував у Казахстані, піднімав цілину в Павлоградській області, але красуню-волинянку забути не міг, вона підкорила моє серце раз і назавжди. Хоч би де був, усе мріяв про зустріч із нею…
16-річній Галині теж сподобався хлопець з Коросту, вони почали листуватись. Цей поштовий роман тривав майже чотири роки. Сім’я дівчини в пошуках кращої долі переїхала в Крим, у село Бойове, що в семи кілометрах від Феодосії. Тоді півострів заселяли росіянами, українцями, представниками інших національностей, бо корінних жителів – татар - масово вивезли в Середню Азію та Сибір. Галина Антонівна з усмішкою згадує, як приїхав до неї майбутній чоловік, як серед того інтернаціоналу на чужині відбулося їх скромне весілля.
- 14 січня мені виповнилось двадцять років, а через два тижні одружилися з Іваном, - розповідає хазяйка. – Відтоді вже не розлучались, разом переїхали в Корост, оселились у старій хаті свекра. Було тісно, бо Іван мав шестеро братів і сестер. Працював у колгоспі, туди ж влаштувалась на роботу і я. Дев’ять років ходила в рільничу ланку, потім перевели на ферму телят доглядати, там два десятиліття трудилась, поки здоров’я дозволяло.
Дітей Бережні змалку привчали до роботи. Старші йшли на ферму допомагати матері. Дівчаток вчила вишивати, бути дбайливими господинями.
А їх батько на тракторі цілими днями, а іноді й уночі, орав, сіяв або жнивував у колгоспі. За сумлінну невтомну працю Івана Бережного неодноразово відзначало керівництво артілі, його портрет красувався на районній Дошці пошани. Поступово сім’я збирала матеріали та кошти на будівництво хати. Іван Кирилович першим у Коросту привіз цеглу аж з Білорусі, з допомогою рідні та друзів спорудив ошатний будинок. Навички будівельника знадобились йому ще не раз: у селі добрий десяток хат виросли за активної участі майстра на всі руки. Досвідченому механізатору довірили завідувати колгоспною майстернею. Крім запчастин до машин, виготовляв особливої конструкції плуги та виорювачі картоплі, які славились високою продуктивністю в Коросту й інших селах району.
У нечасті години дозвілля чоловік читав книги, малював, рибалив. А ще захоплюється народною піснею: любить співати, багато років з успіхом виступав у художній самодіяльності села, залучав до цього й дружину, і дітей. Серед улюблених пісень – «Несе Галя воду…», «Поліський краю дорогий», де згадуються ім’я його коханої жінки, її рідна Волинь.
Свій пісенний дар передав дочкам: гарно співають Оксана, Людмила, Наталя. В освітянських установах працюють їх сестри Світлана та наймолодша Галина. Живе з батьками й піклується про них син Олександр, майстер будівельної справи, з дружиною Валентиною, вчителькою математики місцевої школи. Усі діти Бережних мають свої дружні сім’ї, на ділі наслідують приклад батьків, передають усе хороше наступним поколінням хліборобського роду. Нині Галина Антонівна й Іван Кирилович уже мають 15 онуків і 6 правнуків.
Золотий ювілей подружнього життя – чудовий привід задуматись над питанням про суть сімейного щастя. Чоловік каже, що вона в тому, аби виростити, виховати, вивести в люди синів і дочок, діждати онуків, правнуків, поділитись з ними добротою душі, яка від цього не міліє, а навпаки збагачується. Галина Антонівна додає: «Треба берегти почуття з юності, не звертати увагу на дріб’язкове, а прагнути завжди й у всьому підтримувати, розуміти один одного. Словом, бути людиною, тоді й щастя докладеться».
Її сивочолий суджений охоче з цим погодився. Виходячи з хати, сказали обом ветеранам:
- Зі святом вас, добрі люди!
Анатолій ПЕТРУК.