Опубліковано СН
У пам’яті закарбувались тривожні дні березня 1988 року. У селі пошепки, зі страхом, болем і надією передавали один одному шокуючу новину:
- В Афганістані загинув хтось із наших! Хто? А може, неправда…
Як не хотілось вірити в чиюсь смерть!
Адже 15 лютого почався вивід радянських військ з цієї країни. Багато родин зітхнули з полегшенням. Але жорстока чужа земля до останнього мстила хлопцям, які за велінням тодішньої правлячої верхівки брали участь у безглуздій загарбницькій війні…
Сергій Бережний, уродженець Великого Вербчого, служив в автотранспортних військах. Майже щодня з напарником виходили в рейс – вивозили на Батьківщину радянських воїнів. Того фатального 10 березня колона напоролась на міни. Не уникла зустрічі з підступним ворогом і машина, на якій їхав Сергій…
Яким він був? Яку пам’ять залишив по собі 19-літній юнак? Був занадто молодим, щоб встигнути зробити щось вагоме. Був сином, братом, коханим, другом… Хлопець ще мав збудувати дім, посадити біля нього сад, виростити сина… Чи можливо колись змиритись із тим, що воля імперських «вождів» перекреслила не тільки надії та плани, але й саме життя? Чи існують слова, що можуть передати біль і страждання матері, в якої забрали сина захищати власну Батьківщину, а насправді – поневолювати інший народ?
Із мирного, спокійного й щасливого життя Сергія вирвав наказ, який кинув полі-ського хлопця у вир кривавої бойні. Не знаючи, що син у пеклі, яке створили на землі Афганістану, мати серцем відчувала небезпеку й довгими безсонними ночами молила Бога за свою дитину. А вже коли дізналась, що її Сергій серед вогню куль і снарядів, жила лише єдиною думкою, єдиним бажанням:
- Повернись! Синочку, рідненький, повернись!
Тепер, стоячи навколішки перед іконами, благала в Ісуса милосердя й зігрівала себе надією, що зрештою настане день, коли побачить найдорожчі очі, знайому усмішку, почує рідний голос, обніме міцні надійні плечі, поцілує руки, які замість обнімати кохану відчули холод зброї…
Чорним птахом прилетіла в батьківський дім трагічна звістка. 17 березня в цинковій труні батькам віддали єдиного сина, сестрам – брата. До останньої миті його супроводжували незнайомі люди в чорних шкіряних плащах.
…Минуло багато років. Але час так і не вилікував рану від втрати найдорожчої людини. Сумуюча родина пам’ятає і буде пам’ятати свою кровинку. Не забули Сергія й односельці. Скупо, по-чоловічому, без зайвих слів люди, серед яких він народився і так мало прожив, віддають данину пам’яті загиблому юнакові. За ініціативою тодішнього директора школи Віктора Шершня та спеціаліста сільської ради по роботі з молоддю Григорія Давидюка вже багато років у березні проводять турнір з волейболу його імені. Спортивне свято, що символізує перемогу вдячної пам’яті над забуттям і смертю, знову і знову нагадує про страшні сторінки історії.
Найдорожчим гостем цього дня є мама Сергія – Параска Семенівна. Щоразу це для неї нелегке випробування, тому підтримує стареньку донька Надія, вчителька місцевої одинадцятирічки. Пам’ятні подарунки ніщо в порівнянні з повагою та турботою присутніх, теплом любові воїнів-афганців. Чужі сини, з обпаленими жорстокою війною душами, з уже посивілими скронями, на яких закарбувалось усе пережите, як ніхто розуміють біль її втрати. Лунають слова підтримки та співчуття, в яких бринять приховані сльози… Волю емоціям колишні побратими можуть дати лише на могилі загиблого товариша, який виконав присягу. Посмертно Сергій Бережний нагороджений орденом Червоної зірки.
…Його немає серед нас. Він не старіє, навічно залишився молодим… А пам’ять вкотре стукає в наші серця, нагадуючи про солдатську доблесть і самопожертву, про страчену молодість безвусих хлопців. Чи стихне колись біль у серці України, якій загиблі солдати і їх сиві матері знову і знову розповідають про свій біль і страждання?..
Людмила ДАВИДЮК.