Опубліковано СН
Кожен живе на білому світі, щоб залишити після себе хороший слід, повторитися в дітях, онуках.
Багато різних людей довелося зустріти на життєвому шляху ветерану Великої Вітчизняної війни Василю Павлову.
А доля до нього була не дуже прихильною. Народився 7 листопада 1925 року в селянській сім’ї. Батьки з ранку до вечора працювали, щоб прожити, нагодувати й одягти дітей. Та й діти змалку знали, що таке нелегка праця. Юнаком у 1944 році пішов на фронт, у Харкові прийняв присягу. Служив зв’язковим у 894-му артилерійському полку. Мерз в окопах, понюхав пороху, не один раз прощався з життям. Пройшов фронтовими дорогами Білорусь, Литву, Латвію, Кенігсберг, Польщу, форсував Нарву. За бойові заслуги перед Батьківщиною має 17 нагород, звання старшого лейтенанта. А ще зберігає Василь Савович листа-подяку від головнокомандуючого Сталіна.
У 1949 році повернувся додому, працював на заводі бурильником, майстром з відвантаження вагонів. У 70-ті односельці обрали Василя Павлова головою сільради. На цій посаді трудився 4 роки. У 2000-ому очолив ветеранську організацію, постійно відвідував колишніх солдатів, підтримував словом і ділом, вітав зі святами. А бойові побратими відходили один за одним. Нещодавно попрощався зі своїм другом, з яким пройшов немало фронтових доріг. Болісно й тяжко забути тих, хто у важкі хвилини був поряд. Але таке воно, життя.
Зустрів Василь Савович на життєвому шляху свою половинку, взяв за дружину Павлину. Разом виховали 8 дітей. Роз’- їхалися вони по світу, нечасто збираються до батьківської хати. Та поки має трошки сили, сам їздить до них. Чорним крилом торкнулося домівки горе: пішли з життя донька, син, онук, зять. Залишилися внуки сиротами. Піклується про них дідусь, як може, так допомагає. Дав би Бог ще пожити. У довгі зимові вечори читає газети, адже звик бути в курсі всіх подій. Іноді бере до рук фронтові нагороди – і оживають спогади про друзів-побратимів, з якими долав дороги війни…
Валентина ПАВЛУШКО.