Опубліковано СН
Фото автора.
І так уже дев'ять років
Здавалося б, дивуватися в нашому житті вже нічому. Однак обставини час від часу доводять протилежне. Вітер не дме, то й очерет не шумить, кажуть у народі. Та вже як повіє несподіваними поворотами долі, то й неперевершений скептик руками розведе: ну, такого ще не бачив! Не від доброго життя обжив собі хащі з очеретом на околиці села Осова Костопільського району Микола Сорочук, дев’ятий рік обходячись без ліжка, телевізора та звичних для багатьох зручностей. Попри все це, чоловіку вдається не просто виживати в екстремальних умовах, а й постійно залишатися оптимістом.
Микола народився 15 квітня 1951 року на Волині. Певний час у його житті було так, як і у звичайних людей. Мав житло, сім’ю, дітей, працював на різних роботах, умі-ючи практично все. Та якось змушений був лягти на операційний стіл, маючи серйозні проблеми зі шлунком. Кажуть, від передозування наркозом чоловік відтоді різко змінився: став дратівливим, а коли втрачав самовладання, то здатен був на що завгодно. Одного нещасливого дня й трапилася неприємна історія, через яку покинув домівку, сім’ю і пішов у світ. Пішов, як виявилося, назавжди. В усякому разі, й досі думає саме так.
Село Осова - особливий куточок щедрого на природні багатства українського По-лісся. Гарно навкруги, затишно, і дихається на повні груди. Саме тут, на межі з Волинню, й вирішив пристати Микола. А щоб не бути від когось залежним, просячись на постій, у ледве пролазних хащах почав зводити собі мазанку. Тут і знадобилися колишні навички, в тому числі й будівельні. Накрив хижку сухим очеретом, спорудив піч, і не боявся, як кажуть, що прийде ніч. Удень збирав ягоди та гриби, плів коші, капелюхи, носив їх у село на продаж. Деколи брався підсобити комусь по господарству за харчі або копійчину. Одно слово, тримався впевнено й незалежно. Та попереду чигала зима, випробування якою могло призвести до несподіваних наслідків…
Чутки про незвичайну людину, яка поселилася на околиці Осови, дійшли до сільського голови Малого Мидська Ольги Шурми - жінки з напрочуд доброю душею. Як же не навідатися до відлюдька? Зібрала харч, теплу одежину й з повними сумками постала одного дня перед його халупою. Прийняв з радістю, дякував за розу-міння та підтримку, охоче спілкувався, але покидати свою «нору» навідріз відмовився. Запевнив, що нічого з ним зима не вдіє.
Минали роки. Житло Миколи Сорочука перетворилося за цей час на екзотичний «гостиний двір», обрісши прибудовками. У мазанці тепер двоє дверей і дві «кімнати». Під імпровізованим накриттям хизуються акуратно складене сіно, дрова. У неглибокому рукотворному колодязі влітку охолоджує молоко. Має тепер робінзон і вироблену ділянку землі, з якої збирає для власних потреб часник, цибулю, інший овоч. Та найбільше вражає новозведена… лазня з механічною, можна сказати, подачею води з колодязя. Дивуюся вголос, а Микола спокійно нарізає на призьбі висушений тютюн, час від часу кидаючи дотепним жартом:
- Ще б мені, - каже, - молодицю, то й зовсім добре було б! Хоч і звик уже до самоти, але одному невесело. Що-правда, ходив якось тут до однієї. Але з нею сам чорт не зживеться!
…Прощалися присмерком. Дорогою додому весь час думав: як то йому в цей час у темній тісній конурі одному прислухатися до поривчастого ширяння вітру щілинами вбогої оселі? Що поробиш, така вже доля в людини. Він сам її обрав для себе і, навіть не думаючи про це, довів усім, що безвиході в житті не буває. Хтось од відчаю накладає на себе руки, спивається з горя, а робінзон Микола з оптимізмом продовжує дивитися у завтрашній день. Хай же буде він до нього милостивим.
Юрій ЛЕВЧУК.