Дві батьківщини Раві Раджана

Одружившись на полісянці, емігрант із Шрі-Ланки навчився рубати дрова, косити траву, збирати чорниці…

«Поліська земля стала мені рідною»,- стверджує житель села Літвиця Дубровицького району Раві Раджан, уродженець міста Коломбо в Шрі-Ланці. Це й не дивно: ланкієць мешкає в наших краях десять років, одружився на місцевій дівчині й нині є батьком трьох дітей.
Раві вітається, як прийнято в далекій азійській країні: нахилившись до стопи співбесідника, рукою торкається її, а потім накладає півхрест на своє обличчя та плечі. Розповідає емоційно, видно, багато випробувань пережив у свої сорок літ. Народився та провів дитинство у великому портовому місті – столиці країни Шрі-Ланка, яка займає острів Цейлон в Індійському океані.
Його батько Сама, водій за професією, їздив на заробітки в Саудівську Аравію, звідти - в Іран, Ірак й інші материкові країни. Мати Амібі – домогосподарка, виховала четверо дітей. У родині сповідують індуїстську релігію.
Досить давно, з 1983 року, в країні триває громадянська війна між двома народностями: тамі лами - переважно прихильниками індуїзму, та сингалами, які становлять більшість 19-мільйонного населення острова та за релігійними переконаннями є буддистами. Саме воєнне лихоліття спонукає тисячі ланкійців замолоду залишати рідні місця й емігрувати в розвинені держави світу. Раві Раджан закінчив десятирічну школу й теж подався в Європу шукати заробітків і кращої долі. Каже, побував у Франції, майже рік – у Швейцарії. Зрештою, в німецькому місті Ессен йому вдалося влаштуватися помічником кухаря в кафе. Працював по 12 годин на добу, відмовляв собі в найнеобхіднішому, аби зібрати зароблені гроші та повернутись додому заможною людиною.
Після довгих років копіткої праці настала довгождана мить повернення: в Ессені сів у літак, через декілька годин приземлився в Києві. Там потрібно було чекати дві доби лайнера на Коломбо. Однак у перший день з Раві трапилась неприємна пригода, яка мало не коштувала йому життя. Невідомі молодики просто на вулиці зупинили хлопця, жорстоко били, забрали все цінне: гроші, документи, дорогий мобільний телефон. Хто знає, чим би скінчилось те побоїще, якби випадково не проходила повз місце пригоди незнайома дівчина. Вона почала кричати так, що грабіжники спішно втекли, затим викликала «швидку допомогу». Раві в тяжкому стані забрали в лікарню. А та дівчина щодня приходила до нього в палату, допомагала стати на ноги, робити перші кроки на тривалому шляху до одужання. Її звали Валентина Кришталевич, родом з Полісся.
- Валя фактично врятувала мене, а потім старанно доглядала, - з вдячністю згадує Раві. – Вона працювала на хлібозаводі в Києві. Коли вилікувався, то освідчився їй у коханні, запропонував одружитись. Відтоді ми разом, і я щасливий, що маю таку подругу. У столиці в нас народилась донька Сабріна. Через рік приїхали на батьківщину Валі в село Літвиця Дубровицького району. На той час тесть помер, теща Василина жила сама в хаті, тож радо прийняла мене і, звісно, дочку з внучкою.
Відтоді в 30-річного ланкійця розпочався нелегкий етап пристосування до умов життя в сільській глибинці на Поліссі. Потрібно було обробляти півгектара городу, накосити трави для корови, заготовити дров на зиму.
- Нічого робити в селі не вмів, - каже Раві. – До того мешкав у містах з мільйонним населенням: у Коломбо, потім в Ессені. Ще школярем навчився тримати кобру за голову та збирати отруту з її зубів. А на Поліссі, як і в Києві, ніякої постійної роботи для мене немає, лише домашня. Весною сусіди кликали саджати картоплю. Це ж робив на своєму городі. Брат дружини Саша приїжджав з Рівного, показав, як рубати дрова, косити траву, теща – як топити грубу. Холод був страшний для мене, зимовий одяг купив на ринку в Дубровиці. Сяк-так перебивався – і звик. У Літвиці додалось у сім’ї: у 2007 році народився син Роман, 2003-ому – дочка Валентина.
Із поліської кухні в Шрі-Ланці готують одну картоплю. Раві вже звик до борщу, вареників, а особливо чорниць, по які з сім’єю ходить влітку в ліс. У дитинстві переважно харчувався рисом і рибою, приправленими гострим соусом карі, рідше бували ласощі – тропічні фрукти. Утім, на Цейлоні, за словами Раджана, багато цікавого. Крім старої частини міста Коломбо-форту, збудованого європейцями в ХVІ столітті, є чимало давніх пам’яток історії та природи. Зокрема живописна гора Сігірія з фортецею на вершині, найбільший в Азії ботанічний сад у місті Канді, сотні кілометрів пляжів по периметру острова. У місті Піннавела створений державний слоновий розплідник, де слоненят навчають, після чого частину їх залишають для роботи в Цейлоні, інших відправляють на замовлення в зоопарки різних зарубіжних країн. У Канді напередодні Нового року за місячним календарем відбувається грандіозне театралізоване дійство з участю слонів і танцюристів в яскравих костюмах.
Раві не один у сім’ї сумує за рідною стороною. Його старший брат Рафік досі працює в Німеччині, при нагоді матеріально допомагає меншому. І сестра Реджі живе у Франції, там вийшла заміж, має трійко дітей, теж цікавиться, як Раві акліматизувався на Поліссі. А той ніяк не може отримати українського громадянства, тому і влаштуватись на роботу йому дуже проблематично, як і належно забезпечувати сім’ю. Правда, іноді земляки запрошують підробити в тому ж Києві продавцем чаю, але чоловік мріє про постійну хорошу роботу. Його старша дочка та син ходять у школу в сусіднє село Кривицю, чудово говорять українською. Батько ж учить їх розмовної англійської мови. Буває, запрошують у Дубровицю чи Рівне в якості перекладача, оплачують тільки дорожні видатки…
З хвилюванням читає ланкієць лист від батьків з Цейлону, написаний тамільською мовою. Ті повідомляють, що самі живуть бідно, коштів не вистачає на необхідне, але як з’являться, то частину обов’язково вишлють сину на Полісся. І діти не раз просили Раві Раджана: «Коли поїдемо до бабусі Амібі та дідуся Сама в Цейлон?». Той обіцяє, аби заспокоїти малечу, а сам уже дванадцятий рік добивається громадянства на другій батьківщині – в Україні.

Анатолій Петрук.