Опубліковано СН
Незабаром виповниться 65 річниця закінчення Великої Вітчизняної війни. Нинішнє покоління багато знає про тих, хто воював на фронті, у партизанських загонах, а менше про дітей - свідків і жертв того лихоліття.
Народжені в окупації чи вигнанні із захоплених територій, вони не могли себе захистити. Аналіз матеріалів, пов’язаних з фашистським терором у країнах Європи та Радянського Союзу, свідчить про те, що злочинні дії гітлерівців - мучителів неповнолітніх у концтаборах, гетто, в’язницях - назавжди залишаться ганебною сторінкою історії. Згідно зі статистикою, в живих залишилася одна дитина з десяти.
Страшну нещадну роботу концентраційних таборів кати спланували. Про те, що проходило за колючим дротом, зі страхом здогадувалися в Німеччині та країнах, що були під контролем нацистів. У концтаборах фашисти старалися знайти найкращий спосіб стерилізації, щоб замінити корінне населення окупованих країн німцями після того, як використають одне покоління місцевих жителів в якості рабів. Приклади реа-лізації їх намірів жахають.
На початку 1943 року в концтабір Освенцім привезли дітей. Вони страждали від голоду, холоду, хворіли, виснажені тяжкою фізичною працею: перевозили вугілля й інші предмети, розбирали цеглу при ліквідації деяких будівель. У січні 1944-го їх гнали з Варшави в Німеччину пішки під обстрілом есесівців, без їжі та води, по 30 кілометрів у день. А в концтаборах наглядачі по-звірячому катували, зокрема затискали в лещата кінцівки. Жінок мучили на очах у дітей, а тих - у присутності матерів. Непосильна праця, голод, побої швидко доводили малолітніх в’язнів до повного виснаження, а тоді їх убивали. У Білорусі в ра-йоні містечка Озаричі на передовій німецької оборони було три обнесені колючим дротом концентраційні табори, в яких перебувало понад 33 тисячі дітей, непрацездатних жінок і людей похилого віку. Підступи до них замінували. Будівель там не було, хоч у той час лютували морози, не дозволяли розпалювати багаття. Тільки в березні 1944 року частини Червоної Армії визволили 15960 дітей до 18-річного віку, 13072 жінки, 4448 людей похилого віку, серед хворих на черевний тиф було 2370 дітей, дорослих - 1682.
У концтаборі Освенцім-Аушвіц мучились дорослі й діти з усіх країн Західної та Східної Європи. Ті в’язні, які надумали втекти або не витримували катувань, мертвими повисали на колючому дроті, що був підключений до електричного струму, наче листочки на дереві. Невільників заковували в залізобетонні стовпи, прибивали руки та ноги здоровенними металевими цвяхами.
На околиці німецького міста Ваймар, де навіть у тиху погоду шугають вітри, розкинувся концтабір Бухенвальд. Тут утримували в основному чоловіків, військовополонених. Застосовували важку фізичну працю при добуванні каменю. Полонені вагонетками вручну його вивозили з підземних штолень на поверхню. За найменшу провину їх убивали, підвішували за ребро на гачках, забитих у стіну, наче тушки тварин. У вузькій камері, де може стояти тільки одна людина, через стінний отвір приреченому стріляли в потилицю. У 1944 році в таборі та його 136 філіалах перебували 250 тисяч чоловік, зокрема в Бухенвальді - 80 тисяч. Умови життя та праці в них були настільки жахливими, що через 8-10 місяців знесилених і виснажених в’язнів відправляли в Освенцім для загального знищення. Щоб не загинути, вцілілі військовополонені вирішили повстати. Створили інтернаціональний політичний і військовий комітети табору Бухенвальд-Дора, військову організацію, організували 188 бойових груп.
11 квітня 1945 року почалось повстання, більшість охоронців втекли, але могли повернутись у будь-яку мить. А тому керівники полонених передатчиком подали сигнали SOS!, просячи американські війська прискорити рух до табору. Однак ті не поспішали: їх розвідка з’явилась тільки через 3 дні. Потім, при відході у свою зону відповідальності, союзники вивезли все цінне: архів, обладнання, серійні ракети, а також захопили понад 500 німецьких спеціалістів, яких хотіли використати в роботі з виробництва американських ракет.
Страшні та жорстокі умови були й у концтаборі Майданек, де утримували в основному жінок і дітей, там, як і скрізь, їх масово знищували. З міста Люблін сюди подавали холодну та гарячу воду. В’язнів заганяли в «лазню», де спочатку пускали крижану воду й відразу ж окріп. Невільники не витримували й помирали в нелюдських муках. У Львові німці на другий день після захоплення міста влаштували різню під гаслом «Бий євреїв і поляків!». Знищивши сотні людей, під стінами будинків склали в ряд замордовані трупи, в основному жінок. На першому місці поклали тіло молодої матері, до якої багнетом гвинтівки була приколота її дитина. Багато малюків стали для карателів мішенню для стрільби.
Ще в 1942 році в Бабиному Яру Києва німці закопували живими дітей разом із убитими чи пораненими рідними. У всіх концтаборах людей били, морили голодом, розстрілювали, вішали, душили в газових камерах, травили вівчарками, спалювали в печах крематоріїв, брали кров для німецьких солдатів.
Колишніх малолітніх в’язнів, тепер уже сивочолих дідусів і бабусь, з кожним днем усе меншає. Але вдячні старшим ветеранам-визволителям, які врятували нас від фашизму. Уклін і тим небайдужим людям, хто підняв свій голос на захист загубленого дитинства, хто зібрав 800 представників СРСР у Києві 22-23 червня 1988 року, тоді офіційно утворили нашу спілку. Вдячні тим, хто зумів після розпаду Радянського Союзу зберегти об’єднання колишніх малолітніх в’язнів країн СНД і Балтії.
Зичу всім в’язням фашистських концтаборів здоров’я та довголіття. Тож нехай панують на земній кулі, а особливо в Україні, мир і спокій. Нехай людство не знає війни та свято береже мир!
Багато не прийшло з війни,
Моєї в тім нема вини,
Проте хто старший,
хто молодший,
На чужині лишились там,
В сирій землі
глибоких ям,
Та пам’ять житиме про них,
Поки на світі ми в живих.
Віра ЦАРУК-ЛОБАН.