Опубліковано Антон Петрук
Фото Ваиля Сосюка.
Майже п’ятиліття тому від вибуху природного газу на кухні вщент згоріла
хата жительки райцентру Ганни Веденєєвої.<!--break-->86-річна жінка оселилася в сараї і
тільки в холодну пору року знаходить прихисток у невеликому помешканні
дорослого внука на сусідній вулиці. Як учасника Великої Вітчизняної війни,
Ганну Корніївну напередодні нагороджували ювілейною медаллю у дворі, біля
місця, де колись стояла її хата…
Теплого погожого дня завітали до обійстя Ганни Веденєєвої. Перше, що
вразило за хвірткою, - фундамент колишньої будівлі, від неї збереглась тільки почорніла
дощата підлога. Поряд старий погріб, далі вглиб подвір’я – цегляний сарай, за
ним декілька соток городу. На грядках за роботою застали господиню. Рівні
доглянуті рядочки цибулі, часнику, інших овочів без жодної бур’янини свідчили
про неабияку працелюбність літньої жінки. Їй важко розігнутись, але побачивши
незнайомих людей, поволі йде назустріч, привітно усміхається:
- Як я без хати залишилася? – перепитує, і відразу ж каже, що погано чує. -
Ще в рік, коли Ющенко Президентом України став, провели мені газ до оселі.
Покористувалась тим благом два тижні. Якось топила грубку та варила обід на
плиті, поставила на вогонь каструлю зі стравою і пішла надвір, взяла в погребі приправи.
Трохи затрималась там, а в цей час полум’я в грубці та на кухні від пориву
вітру погасло, газ наповнив приміщення. Коли повернулась і хотіла запалити
плиту, від вогника сірника миттєво стався вибух, загорілось усе в хаті. Мене
обпалило полум’ям, півтора року лікувалась. Сусіди збіглись гасити, та мало що
з речей уціліло. Маю дві дочки, мешкають вони дуже далеко, я ж хочу жити в
Сарнах, на рідній землі, у своїй оселі…
Далі літня жінка розповіла, як залікувавши опіки, повернулась на обійстя,
потужила за втратою дому та й заходилась облаштовувати собі житло в господарчій
будівлі. За допомогою знайомих занесла туди стілець, тумбочку,
старий диван, постелила картон на
долівку. Світло всередину проникає тільки через двері, бо вікон у сараї немає.
Плити також, посеред двору з декількох цеглин її зліпили, наче похідну із
закоптілим димарем. Схоже, господиня звикла до таких умов, сприймає їх без суму
чи жалості.
Ганна Корніївна не сидить без діла, весною та влітку весь час заклопотана
то городніми роботами, то на базар іде. «Поки живеш, треба працювати. Щодня» -
неодноразово говорить сусідам. А ті жалісливо намагаються чимось допомогти
бабусі, вона згадує це з вдячністю. Знає ціну доброти, щирого співчуття, бо на
своєму віку пережила багато випробувань.
Ганнине повноліття припало на трагічний період війни, голоду, холоду в
окупованих фашистами Сарнах. Трудилась на залізниці, в господарчій частині з
обслуговування й утримання будівель. Коли в 1944-му окупантів прогнали, один з
визволителів міста офіцер Олександр
Веденєєв у Сарнах лікувався від ран, отриманих у бою, а після одужання
залишився служити в місцевій військовій частині. Фронтовику сподобалась молода
працьовита Ганна Фесовець, яка тоді перейшла на роботу в прокуратуру на посаду
розсильної кореспонденції. він запропонував їй руку та серце, невдозі вони
одружилися. У сім’ї народилося трійко дітей: син і дві дочки. Олександр
Васильович пішов у відставку, працював деякий час на м’ясокомбінаті. Потім
вирушив на чужину на заробітки. Як поїхав, то й досі невідомо, де подівся.
Ганна сама виховувала дітей, заробляючи на прожиття в санаторній школі-інтернаті
на Розвилці нянею та прибиральницею. Тяжким ударом для матері стала трагічна
загибель уже дорослого сина. Дочки Тамара та Зінаїда теж завели свої сім’ї, нині
живуть у далекому Мурманську та Чернівцях. Онук, який мешкає в Сарнах з чималою
родиною, у невеличкій квартирі знайшов місце для бабусі, однак тій хочеться
бути біля рідної хати, яку будувала з великим трудом, у злигоднях і якої вже
п’ять років немає.
Чує ветеран війни дуже погано, знайомі на вулиці Поліській зазвичай до неї
говорять голосно. Дві сусідки, побачивши нетутешніх людей і дізнавшись, що це
працівники газети, почали просити за Ганну Корніївну:
- Їй би хоч маленьку квартирку на старості літ. Нам дивитись на те, як вона
тут живе, несила. Люди приносять бабці щось варене поїсти. А так вона собі на
дворі на саморобній плиті щось готує. Не раз радили облишити той город – де
там! Без роботи, каже, не можу.
Охоче погоджуємося з небайдужими жінками. Адже не можна не звертати увагу
на нелегку долю ветеранів, а особливо учасників Великої Вітчизняної війни. Не
про таке життя вони мріяли у воєнне лихоліття, віддаючи сили, здоров’я заради
кращого майбутнього нащадків і, звичайно, свого.