Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Фото з сімейного архіву.
Коли завітали до Федора Босюка, з села Тутовичі, побачили його з маленьким онучком, якого дідусь сміливо годував із пляшечки.
Донька Леся ще зранку подалась на роботу в сільську амбулаторію. Старші діти пішли до школи. А зять - на заробітках. Тож дідусь і за няню, і за господаря. Але не нарікає. Бо за щастя йому сидіти з малечею. Іноді навідується дружина Євгенія Карпівна. Вона мешкає окремо, а Федір Тимофійович перебрався до доньки, щоб при необхідності допомагати. У її ж бо велике господарство, має ще й п’ятеро діток.
У доньки й відзначали Босюки золотий ювілей. До святкового дня родина готувалась заздалегідь. Придбали подарунки, накрили святковий стіл, навіть коровай спекли, аби передати атмосферу справжнього весілля. У гостях було понад 30 осіб: діти, онуки, друзі. За столом тільки й мови про те, що ювіляри гарно прожили, дітей розумними виростили. Старенькі гортали сторінки життя то сміючись, то обтираючи зі щік непрохані сльози. Бо в житті, як на довгій ниві, буває по різному.
Федір Тимофійович добре пам’ятає босоноге дитинство. Та найбільше закарбувалась у пам’яті війна. Нелегкі то були часи - ходили холодні й голодні. Але понад усе болить йому втрата батька, який помер, захищаючи Батьківщишу. А мати, сива голубка, мужньо все стерпіла. Бувало, плакала, хоч розуміла, що слізьми горю не зарадиш. У тяжкій праці минали її будні. Трудилась сумлінно, аби діти були ситі.
- Щодня виглядали неньку у вікно,- пригадує дідусь. - Коли нарешті повернеться з роботи, наварить кулешу, пісного, але смачного. І так щодня. З дитинства звик до скрути і тяжкої селянської праці. Вже в юності орати вмів, косити та дрова рубати.
Добре знав і майбутню дружину, яка теж народилась і виросла в Тутовичах. Коли познайомився ближче, зачарувала вродою й скромністю. Метка й талановита була й у роботі – вміла хліб пекти та полотно ткати. Федір теж нівроку кавалером був: хазяйновитий, зайвого не мовить. З першої зустрічі молоді палко й назавжди покохали один одного.
Подобається ювілярам розповідати про своє весілля, бо по-колишньому святкували, не так, як нині. Спершу обвінчалися в храмі, а тоді за святковий стіл, де на гостей чекали традиційні холодець, голубці, смажене м’ясо. І музикант лише один був, але як співав народні пісні та грав на гармошці. А люди –веселі, співучі – нікому сумно не було.
Після одруження жили з батьками. Трудились у колгоспі, збирали копійку до копієчки, аби звести будинок. Довго будували, а коли переселились туди, обзавелись чималим господарством, про що обоє давно мріяли. Життя Федір Тимофійович присвятив колгоспу, звідки й пішов на заслужений відпочинок. Довгий час трудилась там і дружина, а пізніше перейшла в тутешню лікарню.
Як день, промайнули 50 літ спільного життя. У родині Босюків виросло п’ятеро діток. І ще ніби вчора Євгенія Карпівна вплітала донечкам банти в косички, а синам прасувала сорочки. Насправді ж минули вже десятки літ. Діти подорослішали, розлетілись із сімейного гніздечка, як пташки. Кожен знайшов свою пристань. Син Леонід мешкає з сім’єю в Білорусі, Віталій - у Кузнецовську. Донька Тетяна живе в Сарнах. Леся знайшла своє щастя в рідному селі. А наймолодщий Андрій ще неодружений, працює в Києві. У кожного своя доля, своя дорога. Але де б не були сини й доньки, батьків не забувають. Повертають до рідної хати, де мама, як колись, пригостить духмяними пирогами, дасть хороші настанови. А тато порадіє здобуткам.
Так було й у день золотого весілля. За святковим столом гомоніли про пережите й плани на майбутнє. Старенькі розповідали про щасливі й не зовсім миті життя.
- Були злети й падіння, - каже ювіляр. – Пережили всі негаразди завдяки розумінню. Та головне - були вірними й справедливими один до одного, все намагались робити разом, бо так легше й приємніше.
Гості вітали винуватців торжества й дивувались, що зуміли ту палку любов, що осяйнула їх ще в молодості, пронести через усе життя. Зі щирими словами звернулись до пенсіонерів онуки – їх утіха й гордість. Досхочу надарували подарунків: комплекти постільної білизни та рушників, посуд, квіти.
Для Босюків золоте весілля - святкова й водночас бентежна мить. Обоє плакали від радості й щастя. Щиро дякували Господу, що дав терпіння й мудрості пережити всі негаразди, в мирі й злагоді зростити дітей, які низько вклонились батькам за недоспані ночі, ласку й турботу, що дарують і онукам донині.