Опубліковано СН
Фото автора.
Будинок, в якому нині мешкає Ганна Тивончук зі Степаня, нагадував цього дня живий людський вулик.
Привід зібратися разом усій великій родині, знайомим, сусідам був доречним: 15 грудня жінці виповнилося 100 років! Ювілярка є унікальною хоча б тому, що пережила голод, репресії, війну, повну руйнацію країни та її нелегку відбудову. І при цьому не втратила людяності, щирості й оптимізму.
Коли переступили поріг дому нас зустріла Ганна Іванівна з донькою Марією. Затишна оселя сяяла чистотою. У такому поважному віці довгожителька бадьора й жвава. Дай Боже, щоб усі такими були у свої 100 років! Заступник голови райдержадміністрації Сергій Потапович зачитав вітальну листівку від Президента України Віктора Януковича, вручив грошову винагороду, а заступник голови районної ради, керуючий справами В’ячеслав Шимко приєднався до щирих побажань і подарував квіти. Степанський селищний голова Марія Гоч також прийшла з подарунком, аби віддати належну шану іменинниці.
- На вулиці, - розповідає Марія Іванівна, - оселя бабусі Ганни завжди вирізнялася серед інших. Подвір’я чистенько прибране, було видно, що тут мешкає господиня.
Ганна Тивончук приємно вражена такою увагою до себе, усіх гостей розцілувала, ще й із келиха шампанського пригубила.
Народилася ж ювілярка в селі Погулянка в багатодітній сім’ї, де було восьмеро дітей. На жаль, нині лишився живим тільки брат Микола. Можливо, й парубка Григорія привабила гарна назва села, бо зачастив із сусіднього містечка сюди на гуляння. Уподобав гарну, рум’янощоку дівчину Ганну й узяв собі за дружину. Переїхали жити в Степань. Тяжкі випробування переслідували молоду пару. У лихі повоєнні роки втратили трьох діточок. Та, як кажуть, Бог однією рукою б’є, а другою милує. Довго сім’я не могла мати дітей. Та не падали в розпач, вірили й сподівалися на краще. Чоловік працював у відділенні сільгосптехніки механіком, дружина в місцевому колгоспі. Згодом за страждання й терпіння Всевишній подарував їм чотири донечки. Хоч Григорій Михайлович бажав мати передусім сина, та все ж почувався щасливим. Адже дівчата були вправними помічницями мамі, старанними ученицями. Старша Олександра закінчила Горлівський інститут іноземних мов у Донецькій області, Марія – Рівненський державний педінститут, Галина – інститут іноземних мов у м. Київ, а найменша Лариса отримала вищу освіту в Українському державному інституті інженерів водного господарства, нині ж проживає в Києві й працює в секретаріаті Верховної Ради. Олександра й Галина вчителюють у м. Рівне. У Степані біля мами залишилась Марія, яка навчає дітей у місцевій школі. На жаль, батька вже 10 років немає поруч. Донька забрала берегиню роду до себе, але літом, коли приїжджають сестри, пані Ганна прямує до рідного гніздечка.
- Дуже сумує мама за своєю хатою, - розповідає Марія Григорівна. – Адже там прожили з батьком 65 років, виростили нас. За свій вік тяжко працювала, не звикла сидіти склавши руки, тому без роботи не може. Кожної весни й осені її в оселі не застанеш: то картоплю копає, чи буряки прориває. А як хтось приляже відпочити, то казала: «Що це ти Великдень серед будня зробила, лягла й лежиш, чи нема роботи?». Навіть і цього літа шпорталася зі мною в городі, хотіла хоч чимось допомогти. Вона дуже нас любить. Пригадую, як потрапила ненька в лікарню: ішовши до операційної, благала в Бога здоров’я не собі, а дітям. І нині багато молиться, просить, щоб завели до церкви. Храм від нас трохи далеко, то чоловік запрягає коника, та й везе.
А ще Ганна Тивончук має внуків, правнуків і праправнуків, які пишаються своєю бабусею. Бо виховувала їх у любові до життя, людей, на духовних і моральних цінностях. А хіба треба більшого щастя, ніж мати велику люблячу родину, де відчуваєш себе рідною і потрібною. Тільки тоді розумієш – не даремно стільки страждала, адже отримала благословення Боже.
Наталія МАЛЕЙЧИК.