Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Юнак тепло обнімає стару сивочолу жінку. Бабуся щасливо всміхається. Від щирих обіймів онука її обличчя світиться променями радості.
І лише спогади про передчасну смерть доньки навертають на очі старенької сум. Молода, красива, як ружа, вона так раптово зів’яла, що рідні досі не можуть оговтатись. З болем у серці, розпачем і тривогою згадує пережиту втрату мати покійної. А що коїлося тоді в душі 14-річного сина Олександра, який зростав без батька, а тут і неньки не стало, тільки Богу відомо. Не раз потай плакав. Дитяче серце щеміло від одного лише слова «сирота». І гадки не мав, що так рано залишиться без мами. О, як він любив її. Вона була для нього подругою, наставницею. З ранніх літ вчила жити по совісті, плекала, голубила. Усю любов, що в серці мала, віддавала синочку - єдиній надії, розраді. Мріяла побачити його випускником, солдатом, нареченим. Не судилось. Всього 39 літ накувала зозуля. І затихла…
Уже 4 роки немає мами. Тільки зі світлин посміхається сину. І в пам’яті закарбувались її щира посмішка, теплий погляд, рідні, натруджені руки. А ще юнак досі згадує настанови матусі. Крокує з ними по життю. Звичайно, жити без неї сумно. І лише, коли поруч близькі люди, які повсякчас готові підставити плече допомоги, вдається приборкати біль утрати, непідвладну часу. А рідня в Олександра славна й дружня. Бабуся Соломонія Василівна, з якою живе, привітна та щира. Це вона допомогла хлопцю змиритися з горем, що так боляче ранило душу. Повсякчас втішала онука, благала Господа, щоб допоміг йому пережити втрату, знайти в житті свою пристань. І досі молиться…
А Сашко вже закінчив Цепцевицьку дев’ятирічку, вступив у ВПУ-22, де здобуває спеціальність механізатора. Спокійний і щирий, з особливою повагою й душевним теплом ставиться до бабусі. Її обличчя вкрите борозенками зморшок, волосся - сивою памороззю. А руки – мозолисті, набряклі… Бо надто тяжко доводилося трудитися на життєвій ниві. Найпрекрасніші роки свого буття присвятила нелегкій праці в колгоспі. Самотужки виростила трьох дітей, бо чоловік ще молодим загинув на війні. І онука поставить на ноги. Вірить, Милосердний Господь допоможе…
Нині бачиться з ним лише на вихідні, адже в будні хлопець навчається. Та коли приїздить додому, то старенька не навтішається ним. Сашко без діла не сидить і хвилини, весь час клопочеться по господарству, яке майже не вирізняється з-поміж інших у селі. Як і належить, тримають корову, свиней, домашню птицю. Сільської роботи юнак не боїться, з дитинства косить ниву, рубає дрова, трудиться на грядках, навіть бабусі на кухні допомагає.
Теплим словом згадує тітку Валентину, яка є його опікуном. Жінка ця, як рідна ненька, піклується, підтримує, радіє його здобуткам. Це вона готує йому сумки на навчання, адже в бабусі останніми роками помітно підірвалося здоров’я. Тож Валентина Володимирівна є постійним гостем в отчій хаті. У силу можливостей допомагає рідним людям. Юнак серцем відчуває її доброту, відданість. І так йому хочеться назвати тітку мамою, що в телефоні своєму номер її підписав «Мамка».
І дякує, і шанує Сашко жінок, які замінили йому неньку. Їх любов і турбота гріють його застуджену віхолами долі душу. Усім дякує, хто підтримує, допомагає. Багато гарних слів сказав і про місію «Братерство без кордонів» (координатор Володимир Хомич), звідки безкоштовно отримує продуктові пакети. Юнак переконаний: у світі багато хороших людей. Їх благородні вчинки, розуміння й турбота неоціненні й заслуговують наслідування.
І серце вже не так щемить у бабусі. І посмішка все частіше з’являється на обличчі, а на очах бринить сльоза радості. Росте онук. Миловидий, здібний, чуйний. Пошли йому Боже щасливе подальше життя.