Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Автор фото Василь Сосюк.
Гортати сторінки минулого не всі погоджуються одразу. У кожного свої віражі, радощі, болі…
Коли попросила жительку смт. Клесів Євгенію МІЗИНЕЦ, якій невдовзі виповниться 93 роки, розповісти про пережиті роки, помітила на її обличчі легку тривогу. Це нині життя бабусі сповнене яскравих буднів. А колись… Болючий спомин нестерпно ранив, перервав терпку розмову на півслові. Старенька мовчки відвела погляд у бік.
- Для багатьох дитинство найкраща пора в житті, мені згадувати його чомусь завжди боляче, - мовила тихо. - У сім’ї, де зростала, народилось аж 14 дітей. Здавалось, яке ж то щастя мати таку славну родину. Усіх братиків і сестричок досі пам’ятаю. І ніколи не забуду, як семеро з них у воєнні роки скосила страшна смерть. Тоді їм, малим і босим, найбільше хотілося їсти. Це нині маємо хліб і до хліба, а в роки лихоліття, щоб вижити, збирали по полю колоски. Та й мешкати не мали де, перебивались у чужій оселі.
- З ранніх літ Євгенія Кирилівна відчула на собі тягар нелегкого сільського життя, - додала донька Зоя. Про життя мами їй відомо все, часто зі слізьми на очах розповідала дітям про те злощасне дитинство, перипетії долі. Їй ледве виповнилось 16, а вже подалась доїти корів. Тяжкий це труд, і зовсім не для тендітних дівочих плечей… Та Євгенія не переймалась цим, хоч руки нили щоночі, втішалась кожній власноруч заробленій копійці. Потім вийшла заміж за вдівця, замінила його трирічній доньці маму. І досі пам’ятає, як те мале дитинча горнулося до неї. Як хотілося йому матусиної ласки, любові. Аж моторошно стає, коли згадує оті часи. Бо багато дітей тоді залишилися сиротами – війна забрала їх батьків.
Жили, як і всі, трудились, дбали про власне гніздечко. І все, здавалось, мало б бути добре. Та не судилося, на жаль, здійснитися мріям і задумам. Смерть раптово забрала турботливого чоловіка й тата. І досі зі сльозами на очах згадує бабуся той далекий 1945 рік. Помер, і мовби крила хтось обламав, так тяжко було усвідомити й пережити втрату рідної людини. Жила Євгенія Кирилівна ще в Любиковичах, тоді як уся її рідня - у Клесові. Згодом переїхала туди й вона, працевлаштувалась на цегляний завод. Доводилось і ліс висаджувати, щоб заробити більшу копійку. Про єдине думала: щоб ситі були сини й доньки.
Нелегкими були її будні. Щодня сумлінно трудилася, щоб прогодувати діточок. Тримала й корову, а сіно для неї заготовляла самотужки, поки не виросли сини, які з дитинства не цуралися сільської праці.
- Діти завжди розуміли мене, допомагали у вирішенні домашніх проблем, - зауважила пенсіонерка. Та й сама ніколи не боялась чоловічої роботи, вміла не лише косити, а й дрова рубати, орати ниву… Та найбільше подобалось займатись рукоділлям. Бралась за цю справу здебільшого ввечері або рано на світанку. При запаленій лучині любовно гаптувала рушники, плела доріжки. І досі душу гріють оті барвисті вишиванки, яких залишилось уже надто мало, бо кожній дитині дарувала свої творіння у посаг, а донькам ще й навики справи передала, щоб господині вправні були.
…І не зогледілась, як розлетілись із сімейного гніздечка. Коли згадає як ростила їх, плекала, то не в змозі стримати сліз. Нелегке життя вдови. Заради дітей, була готова вдруге вийти заміж, та не судилося… Пригадує, якось їй приснився сон, що, жнучи пшеницю, загубила серп, довго шукала його, та не знайшла. Гадає, це пов’язано з її життям. І не шкодує, що не знайшла собі більше пари. Щаслива, що має поруч хороших синів і донечок, та найбільше радіє онукам, яких у бабусі 13. А один із них, Олександр, нині піклується про неї, як про рідну маму. Знає, скільки натерпілась у житті, а тепле слово й щира турбота, то найкращі ліки від смутку й болючих спогадів…