«Прийду ж бо сама подивитися церкву і в ній хочу жити»…

Успенський собор - головний храм і серце Києво-Печерської лаври. Ось уже впродовж багатьох століть це символ величі, покровительства та заступництва Пресвятої Богородиці православної церкви Київської Русі. Згідно з «Києво-Печерським Патериком» збудували його за повелінням Божої Матері.

Жив на Варязькій землі князь Африкан, брат Якуна, який воював з Ярославом проти лютого Мстислава. У Африкана було два сини: Фрианд і Шимон. Після смерті батька Якун вигнав обох братів з їх землі. Шимон прийшов на Русь до благовірного князя Ярослава, який прийняв і поселив його в сина Всеволода. Служив у нього старшиною, тобто одержав від Всеволода велику владу. Крім цього, щиро любив Печерський монастир і недарма.
У часи князювання Ізяслава Ярославовича на Руську землю напали половці. Проти їх вийшли три Ярославовичі: Ізяслав, Святослав і Всеволод, який узяв із собою Шимона. Перед боєм вони прийшли до святого Антонія за молитвою та благословенням. Старець же прорік їм під час бою загибель. Варяг припав до преподобного й благав уберегти його від нещастя. Тоді Анатолій сказав йому: «О чадо! Многие падут от острия меча и, обращенные в бегство супостатами, будут истоптаны, ранены, утонут в воде, ты же будеш спасен и положен в церкви, которая здесь создается». Під час битви русичі зазнали поразку. Князі кинулись тікати, багато воєвод і воїнів убили. Поранений Шимон лежав між ними. Відкривши очі, високо в небі побачив велику церкву й промовив: «Господи! Избавь меня от лютой смерти молитвами Пречистой Твоей Матери и преподобных отцов Антония и Феодосия!». Невидима сила підняла його з-поміж мертвих, зцілила рани, а згодом і всіх своїх воїнів знайшов неушкодженими й здоровими.
Повернувшись у Київ, прийшов до блаженного Антонія й розповів йому дивну річ: «Мій батько Африкан зробив хрест і зобразив на ньому фарбою боголюдський образ Христа. Віддаючи Йому честь, батько поклав на Його бедра пояс вагою 50 гривень золота і золотий вінець на голову. Коли ж Якун, мій дядько, вигнав мене з моєї землі, взяв з Ісуса пояс і вінець і тоді почув голос від образу: «Не клади його, чоловіче, на свою голову, а неси на визначене місце, де преподобний Феодосій будує церкву моєї Матері, і віддай йому, щоб повісив над моїм вівтарем». Від страху впав і лежав наче мертвий, а вставши, швидко зійшов на корабель. Коли пливли, була велика буря й усі втратили надію вижити, і тоді почав благати: «Господи, прости мене, що через пояс нині гину, оскільки взяв із Твого чесного розп’яття». Відразу побачив церкву вгорі й подумав, що то за церква? І була відповідь: «Та, что будет создана преподобным во имя Божьей Матери, в ней же и ты положен будешь».
Цю церкву Шимон бачив, коли лежав поранений на полі бою. Та й досі не знав, де її будуватимуть. Діставшись до місця призначення, зняв пояс і віддав преподобному: «Це міра й основа, а цей вінець нехай повісять над святим престолом». Старець сказав варягові: «Чадо! С этих пор не будешь называться Шимоном, но Симон будет имя твое». Повідав Антоній блаженному Феодосію, що саме Симон збудує цю церкву, передавши пояс і вінець. Відтоді Симон жертвував чимало коштів на спорудження монастиря.
Якось Симон прийшов до Феодосія на розмову: «Отче, прошу в тебе одного дарунка». «О сину, що просиш у мене?», - відповів Феодосій. Симон же сказав: «Дуже великого й понад мої сили дарунка від тебе». Феодосій мовив: «Знаєш нашу вбогість, адже часто й хліба не маємо на щодень, не кажучи вже про щось інше». Симон відказав: «Пообіцяй мені, що душа твоя благословить мене як при житті, так і по смерті твоїй і моїй». На що святий промовив: «О Симоне, твоє прохання понад мої сили, та коли побачиш мій відхід із цього світу, а по ньому цю побудовану церкву, і коли переданий закон буде в ній виконуватися, - знай, що маю милість перед Богом. Нині не знаю, чи прийнята моя молитва». На що Симон сказав: «Про тебе свідчить Господь, бо із його святих уст чув про тебе, тому й прошу тебе помолитися як за своїх ченців, так і за мене, грішного, за мого сина Георгія, нащадків мого роду». І святий Феодосій погодився: «Молюся не лише за цих, а й за всіх, хто заради мене любить це святе місце». Та Симон, поклонившись до землі, продовжив: «Не піду від тебе, отче, доки не засвідчиш мені цього на письмі». Преподобний написав молитву, що й донині вкладають померлим у руки: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», - раніше ж бо ніхто такого не робив на Русі. «Пом’яни мене, Ісусе, як прийдеш у царство Своє і захочеш воздати кожному за вчинки його, тоді ж, Владико, і рабові своєму Симонові, і Георгію дозволь стати праворуч від Тебе у славі Твоїй і чути благий Твій голос: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, призначене вам від створення світу».
За клопотанням Цариці Небесної ще до будівництва бачили на небі церкву. Отже справдились слова із псалма: «Сам Всевышний укрепил её». (Пс. 86,5). Адже через декілька років, коли Симон вручив препобним пояс і вінець, прийшли до Антонія та Феодосія із Царгорода багаті церковні зодчі із запитанням, де саме хочуть будувати церкву? Тож відповіли їм: «Там, де Господь укаже місце». «Чи не смерть собі прирікаєте, коли, ще не визначивши місця, дали нам стільки золота за роботу?», - здивувались майстри й заодно розповіли про видіння. «Коли ще спали в домівках, рано, при сході сонця, до нас прийшли благообразні юнаки й мовили: «Кличе вас Цариця до Влахерну». Тож пішли, взявши приятелів і родичів. З нами були лише будівничі. Побачили Царицю й багато воїнів з нею. Поклонилися. Вона сказала: «Хочу збудувати собі церкву на Русі, у Києві, тому велю вам взяти собі золота на три роки». Запитали Її: «Царице, до чужого краю посилаєш нас, до кого ж там прийдемо?». У відповідь почули: «Посилаю вас до Антонія й Феодосія». «Чому, Царице, на три роки даєш нам золота? Накажеш їм про нас подбати, щоб надали на харчі й усе, що потрібно. Сама ж знаєш, чим нас обдарувати». Цариця відповіла: «Антоній, лише поблагословивши, відійде з цього світу навіки, а Феодосій піде до Господа наступного року. Ви ж візьміть золота для своїх потреб, бо винагородити вас ніхто не зможе так, як я. «Дам вам те, що око не бачило, вухо не чуло, що на думку людини на спадало…» (1 Кор. 2, 9). Прийду ж бо сама подивитися церкву і в ній хочу жити». Передала нам мощі святих мучеників Артемія і Полієвкта, Леонтія, Акакія, Арети, Іакова, Феодора, щоб поклали у фундамент церкви. Також запитали, якого розміру буде храм. Тоді сказала: «Погляньте вгору - побачите велич». І побачили церкву в небі. Увійшовши, поклонилися Їй і запитали: «Володарко, яка назва церкви?». Повідала, що іменем своїм хоче назвати. Не посміли запитати, яке ж це ім’я. Вона ж продовжила: «Богородична церква буде», і дала нам ікону, промовляючи: «Хай вона буде намісною». Поклонившись, пішли додому, несучи ікону, яку прийняли з рук Цариці.
Почувши цю розповідь, Антоній прославив Бога й Богородицю і мовив: «О діти, великої благодаті удостоїв вас Христос, бо чините Його волю. Оті вродливі юнаки, котрі покликали вас, - це пресвяті ангели, а Цариця у Влахерні - це явилась вам Пресвята, Чиста й Непорочна Володарка наша Богородиця і Пріснодіва Марія; воїни, що оточували, - безплотні ангельські сили. Благословенний ваш прихід і добру супутницю маєте - чесну Богородичну ікону, то ж воздасть вам, як пообіцяла, «те, чого око не бачило, вухо не чуло, що на думку людині не спадало…», бо того ніхто не може дати, крім Неї та її Сина, Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Його пояс і вінець, принесений від варягів - міра ширини, довжини та висоти пречистої церкви, визначена голосом, що з неба прийшов від величної Слави».
Греки поклонилися та попросили показати місце, де будуватимуть церкву, на що Антоній відповів: «Будемо три дні молитися і Господь покаже нам». Вночі, коли він молився, з’явився перед ним Господь і промовив: «Ти знайшов у Мене благодать». «Господи, якщо удостоївся Твоєї благодаті, то нехай буде на всій землі роса, а на місці, яке зволиш освятити, буде сухо», - мовив Антоній. Зранку знайшли сухе місце, а всюди - роса. І другої ночі помолився й попросив: «Нехай буде на всій землі сухо, а на святому місці роса». І знову знайшов таке. На третій день став на тому місці, помолився й поблагословив його, виміряв золотим поясом ширину й довжину. Здійнявши руки до неба, промовив: «Почуй мене, Господи, почуй, щоб зрозуміли всі, що Ти хочеш цього». Відразу впав вогонь із небес і спалив усі дерева й хащі, висушив росу й утворив видолинок, як рів. Це й був початок Божественної церкви.
У 1073 році преподобні Антоній і Феодосій заклали кам’яну церкву на честь Успіння Божої Матері, князював тоді благовірний Святополк Ярославич, який першим власноруч копав рів під фундамент і дав сто гривень золота. В основу поклали мощі святих мучеників, які дали майстрам у Влахерні від Пресвятої Богородиці. За Її передбаченнями Антоній прожив недовго і в тому ж році відійшов до Господа. Будівництво продовжив Феодосій, який уже наступного року переселився в райську обитель. Після їх ігуменство прийняв блаженний Стефан, свідок усіх подій, і вже через рік закінчив будівництво церкви. Розмови про чудеса, що відбувалися при закладанні храму, розійшлися всюди. Приїхав туди й князь Всеволод із хворим сином Володимиром, якого опоясали священним поясом і він зцілився. Багато князів хотіли мати такий храм. Тож, згодом збудували такі в Ростові та Суздалі.
Через десять років будівельних майстрів змінили іконописці. Ігуменом тоді був блаженний Никон, вони звернулись до нього: «Поставь перед нами тех, с которыми мы рядились, хотим с ними тяжбу вести: нам они показали церковь малую, так мы и урядились с ними перед многими свидетелями, эта же церковь очень уж велика; вот возьмите ваше золото, а мы вернемся в Царьград». Никон попросив описати тих, з ким домовились. Іконописці не тільки описали, а й назвали імена: Антоній і Феодосій. Ігумен відповів: «Не можу їх привести, бо десять літ тому вони відійшли з цього світу, і безперервно моляться за нас, постійно охороняють цю церкву, оберігають свій монастир, турбуються про його мешканців». Почувши таке, греки здивувались. А коли їм показали їх образи, то пересвідчились, що це ті ж люди». Іконописці щиро розкаялися й розповіли, що з ними скоїлось. «Коли прибули до Канева на човнах, побачили церкву на височині. Нам повідали, що це Печерська церква, а ми її іконописці. Розгнівавшись, що надто велика, хотіли втікати вниз до гирла. Та вночі була велика буря на річці, а вранці опинилися біля Трипілля. Кораблі самі пливли вверх по річці, неначе якась сила їх тягла, ледве зупинили. Так стояли весь день, розмірковуючи: як же такий шлях здолали за одну ніч не веслуючи, а інші з трудом проходять його ледве за три дні. Наступного дня знову хотіли втекти вниз і змучилися, веслуючи, а човен ішов у протилежний бік - уверх. Підкорились волі й силі Божій і невдовзі човен зупинився під монастирем.
Під час розпису церкви іконописцям допомагав Господь і відбувались різні дива. Якось прикрашали вівтар мозаїкою, раптом там відобразився лик Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і засяяв ясніше сонця, так, що ніхто не міг дивитись. Потім з Її вуст вилетів голуб і піднявся високо - до образу Спасителя й там зник, згодом знову вилетів, уже із вуст Спасителя, літав по храму, підлітав до ікон святих угодників. Білий птах перелітав від одного до іншого образу, сідав святим кому на руку, іншим на голову. Підлетівши до намісної ікони Богоматері, зник за нею. Коли хотіли його зловити, вилетів із-за ікони Божої Матері й влетів в уста Спасителя, осяявши увесь храм. Зрозуміли, що сподобились бачити дійство Святого Духа. Розписуючи небесам подібну церкву, майстри іконного письма прикрашали й себе доброчесностями. Мешкали вони в монастирі, де й закінчили своє життя й поховані в притворі в печері преподобного Антонія, там і донині лежать нетлінно. А це значить, що збулося пророцтво: вони гідно послужили Богу й закінчили життя в монастирі.
Були й інші чудеса в Божій церкві. Мешкали в Києві два товариші Іоан і Сергій. Прийшли вони в Печерську церкву й побачили яскраве світло, що сяяло від чудотворного образу Пресвятої Богородиці. Перед іконою вступили в духовне братство. Минуло багато років й Іоан захворів невиліковною хворобою, а мав він п'ятирічного сина Захарія. Покликав ігумена Никона і в його присутності роздав майно бідним, а синову долю - тисячу гривень срібла і 100 гривень золота - віддав другу Сергію й доручив йому, як брату, ростити сина. Заповівши, коли виросте, щоб віддав його частину. Згодом помер. У 15 років Захарій захотів забрати золото й срібло батька в Сергія. Спокушений дияволом, Сергій вирішив присвоїти багатство. Хлопцю ж відповів: «Усе багатство батько віддав Богу, в Нього й проси, може Він тобі дасть. Я не винен ні батьку, ні тобі жодного золотого. Це твій безумний батько залишив тебе бідним і убогим». Юнак плакав і просив, щоб дав хоч половину чи третину, та все було марно. Тоді запропонував Сергію присягнутись перед чудотворним образом Пресвятої Богородиці, де заключав союз з його батьком. Сергій згодився й, ставши перед іконою Богородиці, промовив: «Не брав я тисячу гривень сріблом, ні сто золотом». Хотів поцілувати ікону й не зміг наблизитися до неї. Почав кричати, закликати на допомогу преподобних Антонія та Феодосія: «О святі Антонію й Феодосію, не веліть погубити мене ангелу немилостивому, моліться до Святої Богородиці, щоб відігнала від мене численних бісів, яким відданий і нехай заберуть золото й срібло, замкнене в моїй коморі». Усіх огорнув страх. Відтоді нікому не дозволяли присягати перед Пресвятою Богородицею. У домі Сергія знайшли запечатану посудину й взяли в ній дві тисячі гривень срібла і двісті гривень золота. Захарій усе віддав ігуменові монастиря, щоб використав їх. Сам же прийняв чернецтво і закінчив життя в монастирі.
А ще дивне-диво відбулось, коли готували освячувати святу Печерську церкву. Для святого престолу потрібна була кам'яна плита. Довго шукали майстра, щоб виготовив її і не знайшли. Тож зробили з дерева. Митрополит Іоан не хотів, щоб у такому величному храмі лежала дерев’яна дошка на престолі. Минуло декілька днів, та освячення не відбувалося. Якось, за звичаєм, іноки увійшли в церкву на вечірню службу й побачили біля вівтарної перегородки кам'яну плиту й стовпи для святого престолу. Швиденько сповістили митрополиту. Він воздав подяку Богу й звелів, щоб вечірню служили, як перед освяченням. Довго шукали, хто й звідки приніс плиту в замкнену церкву. Всіх розпитали, але жодного сліду не знайшли. Бо митець і провидець - Бог, що її сотворив, положив та утвердив для покладання Свого Пречистого Тіла і Святої Крові на святім престолі, який Сам дарував у дім Матері Своєї.
Наступного дня чергове диво. На освячення прийшли єпископи Іоан Черніговський, Ісаія Ростовський, Антоній Юрієвський, Лука Білгородський, яких не запрошували, бо далеко мешкали. Запитав їх блаженний митрополит: «Хто ж вас запросив?». Вони відповіли: «Від тебе, владико, прийшли посланці, повідавши, що в чотирнадцятий день серпня освячується Печерська церква, будьте готові до літургії. Тож не посміли не послухати твоїх слів, і ось ми тут». Митрополит здійняв руки до неба: «Пресвятая Богородице! Как на успение свое Ты со всех концов вселенной собрала апостолов в честь своего погребения, так и ныне, на освящение своей церкви, созвала Ты их наместников и наших сослужебников! Благослови нас на дело это и помоги нам ради славы Сына Твого и Твоей». Тричі обійшли церкву, підійшли до дверей і почали співати: «Поднимите, врата, верхи ваши» (Пс. 24, 7), у той момент у церкві нікого не було, хто б міг підспівати. Аж тут із середини церкви пролунав ангельський голос: «Кто есть сей царь славы?» (Пс. 24, 8). Було зрозуміло, що в цьому храмі все діється за Божим промислом. Про церкву всі казали з апостолом: «О бездна богатства и премудрости, и ведения Божия! Как непростижимы судьбы Его и неисследимы пути Его! Ибо кто познал ум Господен? Или кто был советником Ему?» (Рим. 11, 33-34). Ось так закінчилось освячення святої Печерської церкви 1089 року при благовірному князі Всеволоді Ярославовичу.
Стільки дивних чудес відбулося в цій святій церкві по промислу Божому, так полюбив Господь це місце. Ще ніхто не планував будувати храм, а Господь уже запланував. Коли прислав з Варязької землі пояс і вінець із Чесного Свого розп’яття, з грецької землі Пресвята Богородиця прислала Свою ікону й мощі святих мучеників. Від початку будівництва святині, що відбулося в три етапи: будівництво, оздоблення й освячення – всюди суще дійство Святої Трійці. Тут чітко видно скинія, яку сам Господь устроїв, а не людина. При закладанні церкви Бог Отець, котрий називається Ветхий деньми, знаменував місце сухістю, бо сухість – знак ветхості або старості; Син, Який зійшов, як роса на руно, послав росу; Дух Святий, Який зійшов вогнем і язиками, послав вогонь з неба. Також під час розпису Отець по образу Своєму сотворив людину, відобразив у вівтарі образ Пресвятої Богородиці. Без рук іконописців, Син, сонце правди, наповнив церкву світлом. Дух святий явився в образі голуба, який вилетів з вуст образа. І на закінчення під час освячення Отець дарував камінь на святий престол; Син, архієрей превисших небес, зібрав архієреїв дивним образом; Дух Святий вимовив відповідь із середини храму, коли там нікого не було. Яко серед таких дивних чудес Бог у Трійці поклоняємій. Полюбив збудувати тут святу церкву во ім’я любимої Цариці Небесної, зрозуміло, що Бог і нині перебуває в ній з любов’ю, а з ним і Цариця, предстояща одесную Його, заступниця і хранителька всіх християн. Пресвята Богородиця, як обіцяла во Влахерні: «Прийду сама бачити церкву і хочу в ній перебувати». І святі Божі чесні мощі, які під стінами лежать нерухомою основою, перебувають тут невідступно. Дійсно, дивна церква ця свята і не перемогти її ворота пеклу. Бо вона подібна небесній. Блаженний, хто сподобився бути тут вписаним, щоб творились за нього молитви, тому що отримає прощення гріхів і не залишиться без ангельського підношення, але почує голос Господній: «Радуйтеся яко имена ваша написана суть на небесах».
Чути це нам усім, чадам православної церкви, по молитвах преподобних і богоносних отців наших Антонія і Феодосія Печерських, да подасть благодаттю своєю Глава церкви Христос, Йому ж подобає честь і слава со Безначальним Його Отцем із Пресвятими й Благим і Животворящим Духом, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Галина РОГУЛЬОВА