Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
У день свята Воздвиження Христова, коли листя кружляє в осіннім танку, а дерева в багрянім вбранні, на обійсті Марини ПУПКО зібралися діти, рідні та друзі, аби привітати зі славним 100-літнім ювілеєм.
Рецепт довголіття ювілярки простий: із молитвою встає вранці та з нею ж лягає спочивати. Завдяки їй у родині завжди шанують і святкують релігійні свята. Отже, переживши багато випробувань і викликів долі, вистояла, підняла на ноги дітей. Певно, тому Всевишній наділив бабусю такими рясними літами, аби пораділа дітьми, внуками, правнуками.
Народилася ювілярка в колишньому селі Сарни й прожила нелегкі періоди життя – залишилась сиротою в малолітньому віці, голодомор, роки Великої Вітчизняної війни та важкі повоєнні, відбудова народного господарства й розпад комуністичної системи…
Марина Бенедиктівна з дитинства, а їй було всього 10 років, добре запам’ятала втрату мами й «піклування» мачухи, а через 2 роки помер і тато. За нею та двома братиками доглядала бабуся, мамина мама. Діти допомагали їй у всьому: і на полі, й по-господарству. Дідусь уже тоді працював на залізниці в Сарнах. Ось так, мало-помалу, жили-виживали. Коли дівчині виповнилося 20 років, вийшла заміж за сусіда Василя Пупка. Молода пара жила у Василевих батьків. Разом хазяйнували. У 1934-ому в них народився син-первісток Петро, а за два роки донька Катерина. Тільки-но підняли на ноги маленьких діток, як у 1939 році почалася війна й Василя Ігнатовича призвали в армію. Служив чоловік у польській армії. Марина Бенедиктівна зі свекрухою вели господарство, садили городину, щоб було як жити. Закарбувався в пам’яті випадок, як із односельцями йшли з поля, а повз проїжджали німці. Побачивши Марину, зупинились і запитали, якої вона нації. Жінка так розгубилася й злякалася, що не змогла вимовити й слова. Добре, на допомогу прийшли односельці, запевнивши, що - українка. А все тому, що мала довге чорняве волосся, от і подумали, можливо, єврейка. Під час війни в їх домі жили червоноармійці. Частенько варили їм їсти. Один із солдатів подарував на пам’ять млинок для кави. У клунях ховали літаки: перед був у будівлі, а крила й хвіст накривали гілками зовні. Німці в 1944-ому теж жили, але з’являлись у будинку рідко. Жахливий був час. Та все ж найстрашніше було, коли євреїв зганяли й розстрілювали, позаяк серед них були односельці, друзі. А вдіяти нічого не могли.
17 вересня 1945 року з нагородами та медалями додому повернувся Василь Ігнатович. І родина почала обживатися. Чоловіку довірили посаду директора книжкового магазину. Тобто показали приміщення, де мав бути він, а Василь Ігнатович і Марина Бенедиктівна вже власноруч доводили його до пуття: відремонтували, побілили, пофарбували, змайстрували й виставили полиці. У серпні 1946-го магазин запрацював офіційно, а вже у вересні завезли літературу для шкіл. Цього ж року родина поповнилась донькою Галиною, а ще їм виділили земельну ділянку для будівництва, де мешкають і нині. Тяжко було водночас працювати, будуватись і виховувати діток. Але справились. Марина Пупко ще працювала лоточницею, розносила всіляку літературу й ін. в училища, що тоді вже функціонували в Сарнах. Уже в новому будинку народилася остання донечка Ліда. Трудовий шлях героїні ще проліг і через меблеву фабрику, а закінчила його на торговій базі облкооплісбудторгу. Крім усього, прекрасно вишивала, а шиттям ще й заробляла якусь копійчину. Так, мало-помалу, сім’я Пупків тішилася тихоплинним життям.
Ювілярка, як бджілка, намагалася всюди встигати. Тримали з чоловіком чимале господарство. Та й діток четверо поставили на ноги, дали їм гарну освіту. Ще до 94 років бабуся сама поралась по-господарству. Її надійна половинка Василь Ігнатович, на жаль, не дожив до цього святкового дня, залишив світ ще у 1994-ому.
Нині сторічна сарненка вже має 9 онуків і 10 правнуків. Серед них є досвідчені медики, бухгалтери, педагоги, художники, юристи, журналісти, які й досі ще потребують хоча б її поради. У 100 років, слава Богу, виглядає Марина Бенедиктівна чудово: лагідна й привітна жінка, яка вміє та любить співати. Завжди в сім’ї на свята лунає гарна українська пісня. Як і її мама, ще й має хист до малювання. Недарма онук Олександр Іволга, колишній учень Сарненської ЗОШ № 2, нині відомий художник, займається розписом церков, пише ікони, від яких неможливо відвести погляду. Багато його витворів замовляють за кордоном, уже неодноразово виставляв картини й наразі має безліч запрошень і пропозицій. А скільки чудових фотографій у родині часів минулого століття! Там ціла історія. До речі, родина й нині береже перепустку дідуся, видану 1914 роком. До Марини Пупко досі звертаються всі, кого цікавить минуле Сарн, або ж хто розшукує своїх рідних, чи, приміром, коріння польських та єврейських родин.
Як і годиться, цього дня до садиби іменинниці з вітальною листівкою від Президента України Віктора Януковича та ще з подарунками завітали Тетяна Сухарева, заступник голови РДА, Віктор Бахно, керуючий справами міськвиконкому й Ігор М’якішев, секретар міської ради, Тетяна Єлісеєва, начальник управління Пенсійного фонду України в Сарненському районі та Лариса Малецька, директор районного територіального координаційного центру з соціального обслуговування малозабезпечених верств населення. Тетяна Сухарева привітала Марину Пупко від імені голови РДА Анатолія Остапчука, а віншування від міського голови Сергія Євтушка висловив Віктор Бахно, до нього приєднався й Ігор М’якішев, вручивши дарунок. До винуватиці торжества звернулись і Тетяна Єлісеєва та Лариса Малецька, які також презентували їй квіти та подарунки.
Життя не стелиться прямою стежиною, на його шляху бувають злети й падіння, радість і журба. Але головне - вміти всюди бачити радісні моменти, ніколи не нарікати на долю, а навпаки – дякувати їй за все, що нам дає. Розуміючи це, люди живуть довго, подаючи приклад, як ставитися до безцінних подарунків життя: можливість бачити сонце й зорі, чути спів солов’я і сміх дітей, відчувати аромат весняної природи ій перших квітів. Живемо ж бо на землі вперше й востаннє, а тому життя – прекрасне щосекунди, щодня.
Вікторія КОЛЯДИЧ.