Опубліковано СН
Ірина Міхнова народилася в Карпилівці, в багатодітній родині Степана й Федори Никончуків. Коли була в 9 класі, помер батько. Мама тяжко працювала на фермі. А всі шестеро дітей щосили намагалися їй допомагати.
Самі косили, ходили збирати чорниці в ліс, доглядали 2 коней, що були в господарстві. Дівчинка вміла сама їх і запрягати. Незважаючи на невеликі родинні статки, брати й сестри тягнулися до знань і професій. Найстарший Володимир став пічником. Валентина працює в Житомирі акушер-гінекологом, а Мар’яна – юристом у суді. В рідному селі залишився Сергій, який навчався в ВПУ-22. Наталія – перукар і має власну справу.
Ірина ж закінчила міжрегіональне вище професійне училище зв’язку у Львові й здобула фах конторського службовця (бухгалтера) й оператора комп’ютерного набору. Вийшла заміж, народила сина Максима, якому виповнилося 5 років, а роботу, як переважна більшість молодих людей, знайти не може. Добре, що чоловік Валерій підтримує дружину, тож вона не розчаровується й шукає вихід із ситуації.
Нещодавно молода жінка натрапила в соціальних мережах на запрошення на фотокурси рівненського майстра світлин Олександра Харвата. Однією з умов опинитися там була наявність дзеркального фотоапарата, який Ірина мала, бо фотографія – її хобі. Два місяці навчання пролетіли, як один день. Їх дуже мало, це як малій дитині дати вкусити яблуко, а потім його від неї забрати, розповіла фотограф. А нещодавно вона стала учасником виставки молодих і талановитих людей, які вирішили спробувати свої сили у фотосправі. Відбулася вона в торговому центрі «Злата Плаза» в Рівному. Не лише відвідувачі могли побачити її 4 фото. Вона сама пережила хвилювання, споглядаючи свої роботи збоку, як автор, змогла критично їх оцінити, що надзвичайно необхідно для самовдосконалення та віри в себе.
Ірина Міхнова отримує задоволення, тримаючи в руках «дзеркалку», коли їй посміхаються люди, бешкетують дітлахи чи рано-вранці піднімається сонце. Або ж навколо абсолютна тиша, в якій чути лише цокання затвора об’єктива. Аби не зіпсувати всієї привабливості фотопроцесу, захоплено розказує, що потрібно мати фахові навички, творчий хист, обов’язковий набір техніки й відповідне приміщення, фотостудію. Ось те місце, де народжуються емоції та відбуваються перевтілення, про які Ірина не перестає мріяти. І, можна сказати, зробила до цього вже перші кроки.
Член Національних спілок фотохудожників, журналістів, краєзнавців України, заслужений художник Міжнародної федерації фотомистецтва (EFIAP), посол Миру, учасник і дипломант понад 150 національних і міжнародних фотовиставок у різних країнах світу Олександр Харват справив надзвичайно велике враження на неї. Тепер Ірина хоче не лише придбати новий об’єктив і вступити в клуб фотохудожників «Простір», а й створити власну студію. Поки що добре засвоює науку на практиці. Їй подобається через фото передавати емоції, що переповнюють і її саму, особисто виставляти чутливість камери, витримку. Тепер порівнює світлини, виконані раніше, з останніми й розмірковує, якби вона їх зробила по-новому, використовуючи золотий перетин (найкомфортнішу для ока пропорцію, форму, що сприяє якнайкращому зоровому сприйняттю та появі відчуття краси й гармонії).
Слухаючи розповідь Ірини про реалізацію своєї мрії, насправді відчуваєш її безмежно велике бажання не тільки працювати на себе, а й дати шанс іншим молодим людям, таким, як сама, які шукають себе. Вона спостерігала за діяльністю різних художніх студій і зрозуміла, що може зробити не гірше. Тим паче, в неї свій оригінальний підхід. Із дітьми вона працює, як із дорослими, підбираючи ту методику, що найкраще розкриє їхні таланти. До слова, молода мама любить брати участь у спільних заходах батьків і дітей, що організовують і проводять у дошкільному навчальному закладі «Марічка», який відвідує її син.
Мабуть, щось є в понятті «бізнес», взяте із чоловічого розуму. Жінки розуміють його по-різному. Комусь хочеться незалежності, хтось воліє позмагатися, а дехто грається з чоловічими моделями поведінки. Я знаю багатьох із тих, котрі стомлюються від цього, навіть будучи зовні успішними. Як на мене, підприємництво – це справа на якийсь момент еволюції душі, й коли воно набридає, людина починає інвестувати кошти в найстабільніший проект – шлях до самої себе. Бо тільки з роками усвідомлюєш, що найважливіше – це план серця й пошуку внутрішньої гармонії та любові. Контури й профілі такого бізнесу набагато м’якші, і, можливо, у фінансовому плані він не приносить високих дивідендів, зате багато задоволення, розуміння себе та внутрішнього комфорту.
Одно слово, погоджуюся з тим, що бізнес – це суто чоловіча справа. Але й жінки, такі як Ірина Міхнова, теж можуть себе тут проявити. Просто це сприймається по-іншому - по-жіночому. Для неї фотографія - це більше улюблене заняття, спосіб самореалізації й шлях до самовдосконалення, ніж справа всього життя.
Марія КУЗЬМИЧ.