Опубліковано СН
Жила, працювала, сумувала, боялася, як і всі люди, доки світ ділили два тирани. Того дня поверталася з роботи додому, як завжди, на гостей не чекала. Відчинила двері рідної хати і за столом побачила свого чорнобрового, живого й здорового Івана. Не сила було ні говорити, ні кричати. Лише мовчки притисла руки до серця й тихенько плакала...
Катерина ЧЕРНЯК народилася в селі Берестя Дубровицького району в далекому 1926 році. Рідний край ще був під владою ляхів, тож у школі довелося навчатися польською. На все життя в голові засіли їхні пісні, віршики та окремі фрази.
Дівчина не відразу пішла на навчання, адже не було що вдягти. Матір за це викликав до себе інспектор з відділу освіти в Сарнах. Вона повинна була відсидіти 7 днів або сплатити штраф - 7 злотих, яких сім’я не мала. На той час стільки коштувала корова. Інспектор, побачивши брудне й зношене взуття жінки, зглянувся над нещасною і передумав її карати. Лише попросив, аби донька нарешті пішла до школи. Катерина потрапила у стіни навчального закладу після Різдва. Вперше сівши за парту, відчула як від страху трусяться ноги. Але перестала хвилюватися, коли вчителька похвалила її за гарно виведене на папері слово «дім».
Час минав, дівчина гарніла на очах. Хлопці з усіх кінців села приходили подивитися на неї та її ще трьох подруг. Але карти лягли так, що саме Катю засватали першою. Свого нареченого ніколи не бачила, тому дуже здивувалася, коли повернулася додому і їй повідомили про заручини. Похиливши голову, декілька годин просиділа в темноті в сінях. Не знала чи плакати, чи радіти. Рано їй було йти заміж. Ще хотіла з подругами гуляти на вечорницях і дурманити своєю красою юнацькі голови. Та й був у дівчини один білявий кавалер, що теж уже намірився до неї свататися. Коли почув, що його випередили, робив усе для того, аби її батьки передумали.
І Катерина теж не знаходила собі місця. Тому її мати вирішила відвідати ворожку й запитати, з ким доньці буде краще. Коли та розкинула карти на чорнявого Йвана, то сказала, що кращої долі для Катрі й не придумаєш, а от з білявим у неї не було майбутнього, бо постійно випадала могила. З часом усе трапилося так, як напророчили карти. Коли Катерина та Іван уже побралися, білявий парубок прийшов до них, попросив, аби Катя подала йому води. Жінка пішла у двір, і він рушив за нею. Схопив за руку й запитав чи добре їй живеться з Іваном. Відповіла, що добре. Згодом з’ясувалося, що то було прощання з Катериною. Білявий парубок ішов до загону ковпаківців, де й загинув.
А в 1944 році чоловіка забрали на фронт. Проводжала його зі сльозами на очах. Коли потяг раптово зупинився, почала бігти до вагону, де був її Іван. Так спішила, що не помітила на дорозі ями. Спіткнулася і впала. Згорьовані жінки, які бігли поруч із нею, теж попадали додолу, придавивши бідну Катрю до землі. А Іван, блідий від хвилювання і розпачу, стояв у потязі й не уявляв, що чекає його у фронтовому пеклі.
Вже тоді була при надії. Але не хотіла жити, навіть задля дитини. Якось забилася в куточок і просила в Бога смерті. Навіщо їй життя без чоловіка? Народила доньку, але немовля через місяць померло. В той час Іван воював на Білоруському фронті, був кулеметником. Його тричі ранили, востаннє в руку, коли брали Кенісберг. Довго лікувався, ледь не ампутували кінцівку, але один із медиків переконав цього не робити. Надто гарним був Іван, негоже, сказав, такому молодому чоловікові жити безруким.
Коли світом прокотилася радісна звістка про завершення Другої світової війни, Катерина дихнула з полегшенням. Бо несила було боятися щоразу, як комусь зі знайомих приходила похоронка. Живі поверталися додому, але Іван опинився в рідному селі лише через рік після перемоги. Він наглядав за полоненими аж до 1946-го. Не вірила своєму щастю, коли через декілька років побачила чоловіка, здорового й красивого, за столом у їхній хаті…
Катерина Титівна прожила з Іваном Пилиповичем щасливе подружнє життя. Чоловік, ветеран війни, нагороджений численими орденами, його дружина також може пишатися своїми відзнаками. Найбільша її гордість – звання матері-героїні, бо народила 6 дітей, мають 12 онуків і 17 правнуків. Усім своїм нащадкам бабуся Катерина вже радіє без Івана Пилиповича, який залишив цей світ три роки тому.
- Добре, що мене мати тоді заспокоїла й переконала вийти заміж за чорнявого Івана. Бо так я залишилася щасливою.
Антоніна КОРЕНЬ.