Опубліковано СН
Фото з домашнього архіву.
У травні відома рівненська краєзнавиця Ірина ЛУКАШЕВИЧ відсвяткувала 90-ліття. Напередодні дня народження Ірина Всеволодівна запросила на гостину давню знайому Валентину Немоловську та Валентину Александрович, яка довгий час бажала познайомитися з видатною жінкою.
Були приємно вражені тільки зайшовши у двір: зелень, квіти й ошатний дім. Переступивши поріг, ніби поринули в ще більш приємну атмосферу квартири. Тільки стіни в картинах доньки, художника за фахом і покликанням, чого варті. Та й кожна річ, здається, наповнена своєрідною історією. Нас зустріла миловидна жінка з щирою посмішкою. І полинула тиха та цікава бесіда. Спочатку Ірина Лукашевич розповіла деякі подробиці, що спонукали її підготувати й видати книгу.
Дідусь Іван Куліш народився в 1873 році. Впродовж життя, а це дев’яносто років, він створив дуже цікавий архів. Щоправда ним особливо ніхто не цікавився, поки документи не потрапили до рук Ірини Всеволодівни. Та й вона також не відразу вивчила історичні папери, залишені в спадок. Усе життя працювала в Рівненському музичному училищі викладачкою російської літератури й історії мистецтва, а з 1990-х російська стала зарубіжною, тож педагогу неждано запропонували піти на заслужений відпочинок. Тільки в 1998 році, вже на пенсії, вирішила вивчити дідусеві щоденники й папери. Насамперед, звичайно ж, хотіла більше дізнатись і написати про діда. Коли перечитала деякі дані, побачила, що має багато відомостей про його друзів, знайомих. Розглядаючи папки, зошити й різні записи, зрозуміла, що зовсім мало знає про все це.
- Якось відкрила книгу дідових віршів, а там цілий розділ під назвою моїм друзям і просто прекрасним людям, - розповідає Ірина Всеволодівна. - А ще багато прізвищ, одні з яких були знайомі, а про деякі тільки чула.
Так і почала жінка пошуки, так би мовити, копаючись у зошитах, з переконанням - так треба. Й немало відшукала! Але, на жаль, не все знайдено.
- Спершу виникла історія Івана Куліша, - продовжує господиня. - Окремо працювала над кожною темою, а згодом їх так і надрукували в книжці. Серед поетів зацікавило одне окреме ім’я: Анна Май, член Рівненського гуртка, філіалу Варшавського товариства російської літератури, поезії та журналістики. У рукописах діда записано, що Май – сарненка, але й досі не знайшла жодного свідка, який повідав би хоч щось про поетесу. Зокрема Анна Май повинна бути в тогочасних газетах і виданнях, оскільки писала вірші, а отже, і друкувалась. До всього, вона ввійшла в антологію руських поетів у Польщі. Впевнена, в когось обов’язково має бути інформація, яка мені поки що не відома. Ті ж, до кого зверталася, казали, що нині багато втрачено, треба було цим займатися трохи раніше. Але в часи Радянського Союзу існувала своєрідна обстановка й треба було жити так, як диктував час. Сподівалась, настане період і попрацюю над цим. А тепер є маса питань, але немає тих, хто дасть на них відповідь.
Матеріал готувала довго. Цією темою краєзнавець переймається вже впродовж 10 років. Їздила в різні міста. Приміром, у передмісті Дубна зустрілася з родиною Віри Рудіч, яка була приятелькою Блока, у 1908 році стала лауреатом Пушкінської премії, завсідницею п’ятниць Срістневського. Дізналася, що в часи революції Віра Рудіч залишила Петербург, а під Дубном жила в маєтку бабусі, але де саме - не відомо. Отож у Дубно звернулася в літературне товариство Пшеничного й попросила через архіви знайти маєток Рудіч. Хоч і не підтримали там намір онуки Івана Куліша, все ж вирішила знайти місце проживання поетеси, члена Кулішового гуртка, яка ввійшла в антологію. Їй це вдалося.
Як відомо, після революції люди масово виїжджали за кордон. Унаслідок цих подій на Волині, у Дорогобужі, оселився відомий російський письменник Олександр Кондратьєв, однокурсник Олександра Блока по юридичному факультету. Спочатку він із дружиною хотіли залишити країну на судні з Криму, але не вийшло, тож оселилися з дітьми в Дорогобужі. Так, на волинських землях проживав відомий петербурзький творець, теж постійний відвідувач обласного гуртка. До 1990-го даними про Кондратьєва ніхто не цікавився, а тепер уже майже щороку влаштовують конференції, завдяки яким вернули пам’ять про цього письменника, його ім’я та творчість. До речі, їх відвідує багато гостей із Росії, особливо з Москви. Знайшла Ірина Лукашевич і запросила в гості внучку Олександра Кондратьєва Катерину Олексіївну, яка приїжджала в Дорогобуж. Ще й досі пам’ятає місце, де народилася, бо потім було заслання в Сибір, а пізніше - Ленінград. Після екскурсії колись рідним містом її запросили до старожилів. І хоч минуло вже 70 років як виїхала, але вона та її дорогобузька нянька впізнали одна одну.
- Хвилюючий був момент, - акцентувала Ірина Всеволодівна. – Такі миті переконують, що в житті бувають дивовижні зустрічі й нагоди.
Ще краєзнавець знайшла збірку сонет Кондратьєва про Волинь і легенд «Слов’янські боги», зовнішній вигляд яких був убогий. Тепер – єдиний, що з автографом, в Ірини Лукашевич. Останнім часом нерідко відвідують московські професори й учені з усієї Росії, щоб побачити й почитати цю книгу.
- Коли писала статтю про Рахманінових, виявилося, що Сергій Рахманінов був товаришем батька нашої землячки Валентини Немоловської і вони довго дружили, - розповідає Ірина Всеволодівна. - А хіба могла здогадатися й шукати друзів Сергія Рахманінова в Сарнах? А ось як виходить у житті. Багато хто не вірив, що Рахманінови перебували в Рівному, а знайшлися свідки, які це підтвердили.
Величний твір для хору «Всеношна» митця, який заборонили в радянські часи, вперше виконав рівненський, а сталося це завдяки знахідкам Ірини Всеволодівни у 2006 році.
Не оминула вона й барона Штейнгеля, розповіла про його добрі справи в Городку. Насамперед, Ірина Куліш-Лукашевич - хранителька унікального фотоархіву родини Штейнгелів. Якось Іван і Надія Куліші(її дід і баба) на прохання барона приїхали в Городок для налагодження роботи агрошколи з Чернігівської губернії. Іван Хомич працював разом із бароном двадцять років, був директором школи. Коли родина Кулішів виїхала в Рівне, дружба з Штейнгелями надалі тривала. Ірина Всеволодівна зберігає найтепліші спомини про цю сім’ю. Є в неї ще світлина останньої з родини Штейнгелів – баронеси, якій особисто показала в Городку родинний маєток. У пам'ять предків баронеса подарувала місцевому монастирю ікону.
У минулому, що теж важливо, в обласному центрі мешкав нині відомий у світі італійський художник Косміяді. Тоді він залюбки приходив на зібрання до Івана Куліша. А впродовж декількох останніх років у Рівне з Італії навідується його дочка й організовує виставки картин батька. Вона й започаткувала премію Косміяді. Варто зазначити, що нині жінки стали добрими знайомими й постійно спілкуються.
Взагалі Ірина Лукашевич має чимало відомостей про перших акторів, композиторів, поетів, літераторів. Є багато фактів, за якими можна судити про їх важливість в історії: Костянтин Оленін, Анна Май, Віра Рудіч, Олександр Кондратьєв, Іван Куліш, Сергій Рахманінов, Косміяді, _______ Синицкая… Тоді в Рівному й Сарнах було багато мігрантів. Сарни взагалі стали точкою зосередження білого руху. Творчі особи радісно сприйняли лютневу революцію, проте подальші події та безсилля Тимчасового уряду викликали в них почуття розпачу й тривоги, змусили прийняти рішення залишити Батьківщину. Вони вважали, що жовтневий переворот став кінцем тодішньої Росії, а з руйнуванням попереднього ладу мистецтва як такого бути не могло, а без нього життя для них було б безцільним.
Ірина Лукашевич і зараз не сидить на місці. Відразу після презентації книги вона вже декілька років разом із владикою Миколою Рогальським розшукують рідних і близьких, архіви з хвилюючими й трагічними історіями православних священиків, їх сім’ї, яких у радянські часи репресували й вислали, або ж розстріляли.
Гарні відгуки висловила Ірина Всеволодівна на адресу сарненського краєзнавця Олега Панька, з яким також тісно співпрацює, ділиться своїми знаннями про минуле. Зокрема вона акцентувала, що Олег Миколайович - людина, яка генетично пробивається до старої культури.
Ірина Лукашевич уже неодноразово зустрічалася з дітьми з цікавих родин, їх близькими та знайомими, де цінували й цінують традиції. Таким чином, вважає краєзнавець, її веде рука провидіння. А ще, мабуть, через її напористість і душевну зацікавленість і люди йдуть на контакт, діляться, розповідають. Часто через посередників передають матеріали й спливають захопливі деталі з історії краю. Вона намагається жити цими інтересами, а життя ставить в інші рамки. Вже нині мало куди їздить. Не вистачає сил. Та й іноді відволікають сімейні потреби. Та, попри все, якщо Ірина Всеволодівна й береться за якусь справу, то завжди доводить до кінця.
Розповідь записала
Вікторія КОЛЯДИЧ.