Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Автор фото Василь Сосюк.
Про Галину Вознюк мешканці Вирів жартують: «На вулиці біля оселі баби Галі завжди пахне пирогами».
Випікання духмяних буханців є своєрідним хобі жінки. Та коли завітали до її будинку з секретарем сільської ради Богданом Опальком, чаклувала над каструлею – готувала гарбузову кашу за старовинним рецептом, якому навчила ще мама. Серед традиційних захоплень пенсіонерки найоригінальніше – гаптування на полотні. В її доробку стільки вишиваних робіт - очі розбігаються. Справжнім музейним експонатом є полотняна сорочка, якій майже 100 років. Цупка тканина, на якій дрібними хрестиками вишиті полум’яні ружі, дещо пожовтіла від часу, та досі милує око шанувальникам народного ремесла. Її отримала в спадок від бабусі, і не лише свита, а й талант гаптування. І вже понад 6 десятиліть вишиває сама: скатертини, ікони, картини, килимки.
Вік захопленню Галини Вознюк не завада. У свої 75 жінка дасть фору будь-якій молодій вишивальниці. Якихось декілька днів їй потрібно, щоб оздобити кольоровими нитками звичайну жіночу блузу. Першу, з червоними гронами, вишила для себе ще в молодості на нейлоновій тканині. Чим і здивувала колег, бо працювати зі звичайним полотном набагато легше. Проте перед труднощами жінка не зупинялася ніколи - дуже любить оригінальність. Колеги оцінили її винахідливість і майстерність, від радості душа рукодільниці наповнилася снагою, новими ідеями. Як і тоді, коли ще студенткою познайомилася в педколеджі з викладачем ручної праці. Мав він незвичне для чоловіків захоплення – вишивав хрестиком і гладдю. У його доробку були картини, які охоче демонстрував не лише на заняттях, а й виставках. Після знайомства з ним Галина Іванівна згадала всю мамину науку, адже разом із нею вишила свій перший рушник ще в 5 класі.
Відтоді вишивка стала для Галини Вознюк справою життя. Сьогодні гаптує для рідних, друзів, знайомих. І ніколи не бере гроші за вироби, в кожен із яких щоразу вкладає часточку душі, теплоту серця, хороший настрій, жіночу ласку… Дарує їх від щирого серця, незважаючи на те, що талант її вартий ціни, адже визнали його навіть у Росії.
Це було у 2001 році, коли Галина Іванівна гостювала в доньки в Протвино. Того дня в місті саме проходив конкурс умільців. Не вагаючись, запропонувала й свої вишиванки. І перемогла, а в подарунок їй вручили диплом, набір імпортних голок і нитки. Нагороджували вирівську мастриню і в Сарнах, коли представляла роботи в огляді-конкурсі «Мистецтво одного села». У Вирах на святі вулиці її відзначили як умілу рукодільницю, добру господиню, гарну маму. Виховала майстриня синів Анатолія й Володимира, які живуть і трудяться в рідному краї, і донечку Тамару, яку доля закинула в Московську область. Там має власну сім’ю, невеличкий бізнес - магазин з продажу канцтоварів. Їй Галина Іванівна подарувала, напевно, найбільше своїх робіт: картини, рушники, блузи. Якось надіслала рушник і знайомій сина, яка проживала тоді в Німеччині. Український подарунок їй дуже сподобався, натомість прислала свій - книгу про Дрезден, її рідне місто.
Сьогодні вишиванки Галини Іванівни мають уже всі онуки й правнуки, які щиро пишаються талановитою бабусею. Були часи, коли захоплювалася в’язанням на спицях і крючком. Ніколи не стояла осторонь культурно-масових заходів, понад 10 років є активною учасницею клубу «Господарочка», що діє в місцевому Будинку культури.
Люблять і шанують Галину Вознюк усі мешканці Вирів, адже 40 років свого життя присвятила вихованню сільської дітвори. Вчительська доля писана дитячими руками. З трепетом у душі згадує пенсіонерка роки вчителювання. Це була золота пора її життя. І понині учні запрошують сивочолу вчительку на зустрічі випускників, які організовують у стінах рідної школи, де їй до болю все рідне й знайоме, а дитячий щебет породжує на вустах посмішку, дарує щастя. А ще, буває, іноді йде селом, а жіночки вслід кричать: «Спасибі, Галино Іванівно, що навчили мою доньку вишивати, досі не розлучається з голкою». Такі миттєвості гріють душу. Залишити слід у долі людей добрими справами - що може бути прекраснішим? У таких особистостей, як Галина Вознюк, кожному з нас варто повчитися бути педагогом, майстринею, а насамперед - людиною.