Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
З чого почати, як розповісти історію життя жінки, на долю якої випало не одне тяжке випробування?
Нині вона мешкає в Костянтинівці у власній оселі з наймолодшим сином Юрієм і його родиною. В селі її з повагою називають не інакше як Зіновіївна. Пригадує своїх батьків - Поліну Василівну й Зіновія Кириловича, дитинство, й на очі навертаються сльози. В сім’ї вона була середньою донькою. Старшій Марії не виповнилося ще 5, молодшій Вірі - 3 місяці, а їй 3 рочки, коли трагічно загинув батько. Щоб підняти дітей на ноги, мама й сама тяжко трудилася, й привчала до праці малолітніх дітлахів. Разом сіяли й пололи просо, в господарстві тримали свиноматку. Пам’ятає Надія Мельник, як прокидались о 3-ій ночі й ішли в ліс по ягоди, які потім везли продавати до Львова. В хаті стояли кросна, на яких матінка ткала, а маленька Ганна пряла мички. Понад усе дівчинка хотіла вчитися в школі в десятому класі разом із однолітками, але ненька не дозволила, бо треба було працювати. Все ж закінчила курси крою та шиття, що потім знадобилися в житті.
Дівча підростало, не один юнак заглядав на довгу пишну косу, яку Поліна Василівна забороняла доньці обрізати. Але якось у село в гості до родичів приїхав Володимир, і покохали молоді люди один одного. Незадовго й одружилися. Донині жінка зберігає фото хатини, куди прийшла жити. А з посуду було 2 ложки, 1 миска й 1 чавунець. Коли ж роботяща молода дружина довела все в домі до ладу, то вся ланка з колгоспу приходила подивитися, що ж то за молодичку привіз чоловік.
У Володимира було ще 5 сестер, менші вчилися в школі-інтернаті, тож і їм допомагали. 6 років мешкали в тій хатинці й упродовж 10 будували власне житло й народжували дітей. Через рік після весілля з’явився на світ Григорій, за ним - Олександр, Світлана, Михайло. Юрко народився, коли перейшли в новий будинок. І чоловік, і дружина працювали у дві зміни в Кричильському лісництві. Він - у цеху бригадиром, вона била піддони й стояла біля верстатів як помічник. Виховували дітей, доглядали господарство. Пишалася молода жінка, що фото чоловіка, як кращого трудівника, прикрашало районну Дошку пошани. Його донині зберігає в сімейному архіві.
Ішов 1992 рік. Володимир Терентійович трудився вже у сфері поштового зв’язку на залізниці, ремонтував поштові скриньки. Начальник відділення Ірина Бурлакова не раз говорила про нього добрі слова. Син Григорій, який служив у прикордонних військах на китайському кордоні, саме повернувся додому. Олександр продовжував службу в Чернівцях. Він очолював автоколону з 10 машин, розповідає Надія Зіновіївна. Коли їхали, пилюка стояла така, що останніх автівок за нею й видно не було. Світлана навчалася в 11 класі, Михайло - у 8-ому, а Юрію виповнилося 7 років.
День 17 лютого запам’ятався тим, що було 17 градусів морозу. Окрім того, наснився якийсь дуже дивний сон. І не тільки їй. Чоловік також прокинувся в поганому передчутті, яке до вечора справдилося. Не дочекалася його дружина того дня додому. Хотів велосипедом скоротити шлях, та, послизнувшись, опинився в кар’єрі на триметровій глибині, звідки дістали лише пізно вночі. Закам’яніло її серце, а про дітей годі й казати.
Надія Мельник упродовж 20 років працювала листоношею в Костянтинівці, бувало, що й завідуючу відділенням підміняла. І в морози, і спеку, й осінню негоду та весняним бездоріжжям поспішала до своїх земляків. Несла радість, приємні новини, гарний настрій у кожну оселю, до кожного серця. За що має не лише заслужену шану, а й любов односельців.
- У селі й сьогодні важчої роботи, ніж у листоноші, немає, – щиро зізнається.
У будь-яку пору року він має йти до людей, доставляти, крім газет і журналів, пенсію, а ще й товари повсякденного вжитку. А деякі одинокі жителі з нетерпінням чекають, коли їм принесуть макарони, мило, пральний порошок. Нелегка ноша листонош. Але вони не нарікають і не ремствують. А дорожать своїм робочим місцем. Про знану трудівницю неодноразово писали тоді в районній газеті, тож особливо агітує за «Сарненські новини».
Ще дівчиною мозолилася й на Рівненському льонокомбінаті в мотальному цеху, згодом - у сарненському «Міжколгоспбуді». Усі корівники в Немовичах, нинішній центр дозвілля для мешканців міста - клуб «Колос», літній кінотеатр імені Галана в райцентрі будувалися за її участю. Коли носила під серцем найстаршого сина й збиралася в декретну відпустку, за день виготовила вручну сама 120 блоків. Дівчині-самоучці також присвоїли 4 розряд штукатура.
Повиростали соколи, всі виконували священний обов’язок. Михайло - в авіаційних військах у Білій Церкві, Юрко - в Житомирі, возив телефонні вишки. Про нього також писали в районній газеті, з гордістю розповідає мама про сина. Це тепер багатодітні мають пільги, каже, а тоді навіть «топнорму» не отримувала.
Господиня, яка нещодавно відзначила свій день народження, створює в оселі комфорт і затишок власними руками. Надія Зіновіївна шиє на швейній машинці, робить ламбрекени з тюлю, вишиває килими (вибиває голкою), в’яже светри, шкарпетки. Одно слово, хоч за що візьметься, в неї виходить. Хтось каже «не вмію», а вона – «у невмілого руки не болять».
Цінують матусю й доглядають діти, які подарували їй уже 8 онуків. Донька Світлана, як і вона, багатодітна мама. Могла б бути вчителькою чи вихователькою в садочку, розповідає Надія Зіновіївна про талановиту молоду жінку. Закінчила свого часу Рівненський вищий торговельний технікум, за фахом - товарознавець, але торгує на ринку. Починала з того, що продавала товари (робила їх викладку на землі на клейонці). А згодом чоловік Микола зробив їй дорогий подарунок - облаштував робоче місце. Родина виховує Ангеліну, про яку також уже писали в районній газеті, Миколку, Володимира й маленького Артурчика.
До речі, син Григорія Дмитро разом із Володимиром навчаються у ВПУ-22 професії будівельників, навіть сидять за однією партою. А перша донечка, яку Григорій назвав на честь бабусі - Поліною, здобуває освіту в ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей». Пишається сином Надія Мельник, який може зробити й дерев’яні двері, й ліжка. Одно слово, має золоті руки.
Героїні моєї розповіді вже минуло 60, та вона не зважає на свій вік. Каже, старість, так чи інакше, наздоганяє кожного з нас, і цього не варто боятися. Адже жінка переслідує вже зовсім іншу мету, ніж у сорок чи двадцять п’ять. Звичайно, завжди хочеться подобатися, і літа не перешкоджають їй залишатися красивою. Бо з роками нас прикрашають мудрість і доброта, а переможцем у боротьбі зі старістю виходить той, хто любить дітей та онуків, не втрачає інтересу до спілкування та пізнання світу - волю до життя.
Зимові холоди минуть і прийде весна. Й біля великого красивого будинку в Костянтинівці, де живе Надія Мельник, зацвіте фруктовий сад, який посадив Володимир. І ще довго його плодами смакуватимуть діти й онуки, згадуючи добрим словом господаря.
Марія КУЗЬМИЧ.