До моря

До моря! До моря! Запросив мене Дмитрик з’їздити до моря! І я вже рада, я невимовно рада, бо не була там ніколи.

Кинула все: свою кляту роботу, хазяйство на сусідку - і піддалася раптовій спокусі побувати в обіймах теплих і лагідних морських хвиль...

Поїзд мчав нас із Дмитриком на південь, здавалося, цілу вічність. І хоч він усю дорогу розважав мене різними розповідями, водив у вагон-ресторан, я нетерпляче чекала кінцевої зупинки...

Ми поселилися в якоїсь одинокої тітки в однокімнатній квартирі. Кинувши всі речі, швидко переодяглася в купальник і потягла Дмитрика показувати мені море.

Я побачила його із крутого берега. Це була якась незбагненна широчінь нового світу, що зливалася з голубим горизонтом: вода і небо, небо і вода - бачила все так, наче вони збіглися в одну безмежну розлогу течію між берегами невидимого простору, означеного пекучими променями імлистого сонця.

Летіла з берега переривчастим подихом і окриленим тілом до моря... Тільки тоді відчула, що жива, коли плюхнулася зовсім нерозважливо в сердиті хвилі, що набігали на прибережну гальку з монотонним шумом, і надалі шліфуючи її до блиску...

— Дмитрику! - дурнувато закричала йому. - Я найщасливіша у світі!

Мене чув не лише Дмитрик, а й пустельний берег, ліниві чайки й рівна шеренга колючих акацій, які чомусь наїжачено відхилялися від прохолодного вологого морського вітру.

— Я сюди приїжджаю щоліта! - сказав мені Дмитрик, але я вже не зауважила його слів.

Що мені в цю хвилину були його слова, коли гралася з морем чи воно зі мною?

Давно не знала в житті такої радості, такого розбурханого, веселого спокою, такої легкості й шаленої безтурботності... Чи то так билися об гальку безсоромні хвилі, чи так вишумовувала в мене у скронях кров? І калатало сполохане серце...

Дмитрик взяв мене на руки й поніс із розбурханого моря до розстеленого покривала під вузьку діряву тінь старих акацій.

— Я ще хочу купатися! - вередувала, але він не хотів мене слухати... Зрештою, сюди ми тільки приїхали й попереду ще десять днів... Десять!..

Коли мали вертатися додому, прийшла тихого досвітку попрощатися з морем. Говорила з ним про те, що його полюбила, що мені з ним добре та легко, й що обов’язково прагнутиму повернутися до нього в гості...

У своєму монолозі з морем не сказала лише того, що я - грішниця. Велика грішниця! Боялася, не насмілилася це сказати, бо варто було б мовити - і все навкруги стало б для мене зовсім іншим - не вимріяним, не казковим, не лагідним, не чарівним... Не моїм, не моїм!..

— Я люблю тебе, море! Ти подарувало мені те, чого не знала, не відчувала за всі прожиті мною роки... І вибач за мою таємницю. Хай вона залишиться між нами, добре?

Море ніжно поцілувало мої ноги тихою хвилею...

Ми поверталися з Дмитриком назад у свої краї.

Його, певно, чекали вдома дружина й дочка.

Мене ж чекали нудна рутинна робота, домашнє господарство, надокучливі сусіди...

Чи судилося мені ще колись поїхати до моря?

Василь БОЙЧУК.