«Можна я називатиму вас мамою?»

У Кричильську сім’ю Ярослава Мельника знають усі. Батько-одинак виховує 9-річну донечку Анастасію, яка має статус дитини-інваліда. Мама дівчинки покинула їх, коли їй ледве виповнилося 7 місяців.

Чоловік не відмовився від доньки, не віддав у Будинок дитини чи на виховання іншим людям. Як умів, ростив донечку, недосипаючи ночей, міняючи повзунки, годуючи, боячись щоразу за її життя, адже народилась крихітка з серйозною патологією верхньої щелепи. Медики одразу прогнозували хірургічне втручання з усунення вродженого дефекту, оперувати ж рекомендували у 8 місяців. Перші тижні життя дівчинки стали великим випробуванням для родини. Це була боротьба за її життя, з Божої допомогою пережили найскладніший період. Нині тато з донькою живуть у старому будинку, що належить мамі Ярослава Гнатовича, 84–річній пенсіонерці. Зовні оселя помітно вирізняється серед інших убогістю, але побачене всередині, шокувало. Рівень життя цих людей не просто низький, а за межею бідності. Стикнулася там зі страшною реальністю, що поєднувала в собі злидні та безлад, горе, розпач, зневіру. Хочу поділитися тим, що дізналась і що продовжую пізнавати, аби допомогти цим людям. І, направду, що більше довідаюсь про цю родину, то голосніше хочеться кричати про неї й просити всіх небайдужих людей допомогти їй. Бо хто, як не ми?
Декілька днів не могла заспокоїтися після відвідин сім’ї. Досі в голові роєм снують думки: «Чому ці люди так бідують? Чому в сивочолої бабусі настільки безрадісна старість, а дівчинка живе без мами й при тому все її дитинство оповите сірою убогістю? Чому на долю цього чоловіка випали такі тяжкі, непосильні йому випробовування?». Так не має бути. Люди не повинні жити в таких жахливих умовах, тим більше дитина. У спогадах спливають страшні картини їх повсякденності. Та велика веранда, в якій, ніби пам’ятник комунізму, стоїть стара зруйнована піч. У кухні заіржавіла морозильна камера, що давно не працює, замінює кухонні приналежності. На ній - електрична плита, до речі, теж у дуже жахливому стані, старі, засмальцьовані пательні, каструлі, чашки. Поруч такі ж рукомийник, стіл, табуретки, буфет, підлога… Розумію, що найбільша проблема тут - відсутність жіночих рук.
На моє «Доброго дня» вийшов немолодий чоловік років 55. Це і був тато дівчинки. Зайшла до кімнати - й побачене там викликало в мене ще більший шквал емоцій. Чоловік якраз палив грубку хмизом, а на старому дивані, встеленому зношеною сірою постіллю, лежала сивочола жінка й дивилась на мене зацікавленим і сумним поглядом. Ті очі, повні болю й надії, пронизували наскрізь. Запитала, як у них справи, й старенька заплакала. Так гірко й трепетно, що серце моє тієї миті ніби ножем хтось розкраяв. Сльози нестримно котилися по її встеленому борозенками зморшок обличчі, а бабуся розповідала про життя. Багато років тяжко працювала в колгоспі. Двічі залишилася вдовою. Від першого шлюбу народила троє синів, потім страшна недуга забрала чоловіка. У селі, хоч би як працювала, тяжко годувати дітей, тож задля блага синочків погодилась на другий шлюб. І знову Бог подарував трійню - синочків, та один раптово помер ще немовлям. А згодом і другого чоловіка втратила - вбила блискавка. Тож піднімала синів одна. Молоді, красиві й дужі вони розлетілися по білому світу і тепер дуже рідко навідуються в рідне село.
Ярослав живе з матір’ю. Бабуся не жаліється на сина, каже: «Якби не його доброта, то давно вже в могилі була б». Ярослав спокійний, як може дбає про матір, купує для неї ліки, продукти харчування. Бабуся має проблеми зі здоров’ям, фактично прикута до ліжка, пересувається тільки з допомогою, тож потребує догляду. Болить старенькій душа не лише за власну гірку долю, сина та внучки, а й за нелюдські злодіяння односельців-мародерів, які обікрали нещодавно домашнє господарство, забравши 8 качок, січкарню, двигун, звіряче вбили й пса. Ярославу тяжко було змиритися з цим, добиватися правди, хоч і звертався в правоохоронні органи – віз і нині там. Чоловіка теж підводить здоров’я. Нещодавно переніс операцію на катаракту очей.
Життя його непросте. Не кожен понесе такий хрест. Як і всі, мріяв про щасливу сім’ю. І коли доля подарувала зустріч з Іриною, громадянкою Російської Федерації, повірив у щастя й прийняв її як шанс побудувати власну родину. Покохав жінку палко, всім серцем, жив і трудився для її блага, з любов’ю та повагою ставився до сина Ірини від першого шлюбу - Назарія. Дуже любив дітей, мріяв про велику сім’ю. Тож коли кохана завагітніла, почувався найщасливішим у світі. Й Ірина, єдина та наймиліша з усіх жінок, подарувала йому донечку. Втішався й дякував Богу. «Дитинку прооперують - і все буде добре», - міркував тоді. Але доля писала свій гіркий сценарій життя для нього й доньки. Не знав чоловік, що чекає попереду тяжкий удар долі, якого завдасть саме Ірина. Вона покинула його з немовлям на руках. Поїхала на батьківщину й більше не повернулася в Кричильськ. Не зламався, сенсом життя для нього стала донька. Маленька, беззахисна, без неї чоловік не уявляв і дня. Навідріз відмовився будь-кому віддавати її, хоча попереду чекали серйозні випробування. Але Бог і добрі люди не залишили. За сприяння Сарненської філії місії «Братерство без кордонів» дівчинку успішно прооперували в головній клініці України - «Охматдиті». Потім була складна реабілітація, безсонні ночі, перше та омріяне «тату». Любляче серце Господа й терпеливість батька допомогли в боротьбі за здоровий розвиток дитини. Нині Анастасія навчається в 3 класі місцевої одинадцятирічки. Поспілкувавшись із нею, отримала масу позитивних емоцій. Це особлива дівчинка, красива, щира, життєрадісна. Вона подарувала мені чудовий малюнок, на якому зображені яскраві різнокольорові квіти. Розповіла, що мріє про нове ліжечко, санчата й маму. «Тьотю Олю, а можна я називатиму вас мамою?», - запитала мене, коли збиралась додому, обійняла та поцілувала на прощання. Важко було стримати сльози.
Дітки. Чому вони страждають? Я так хочу, щоб ця дівчинка була щасливою. Боже, кажуть, ти всемогутній, зігрій її долоньки, благослови на краще життя, всели в її маленьке серденько радість. Думки, як молитви. Вони не давали спокою. Всім серцем прагнула допомогти цій дитині, а як це зробити правильно - не знала. Та й ресурсу особливого не мала, бо, як і кожна жінка та мама, маю безліч власних проблем. Найменше, що могла дати їй, це часточку теплоти свого серця. Потім започаткувала благодійну акцію «Промінець надії», скинула через мережу Інтернет фото й історію про цю сім’ю друзям. Минуло 2 дні, отримала понад 3 тисячі гривень на потреби сім’ї Мельників. Вражена до сліз, телефоную Насті і з радістю повідомляю гарну новину. Тепер у дівчинки будуть нове ліжко й санчата, про які так мріє. Куплю комплекти постелі й посуду, якщо залишаться кошти, то письмовий стіл. А ще треба нова шафа для одягу, кухонний гарнітур, холодильник, пральна машинка, плита… Там потрібно все, бо що є нині в будинку цьому, це не просто пережитки минулого, а речі, які давно вийшли з ужитку. І тому про допомогу проситиму й вас, шановні читачі, не обов’язково фінансову, а будь-яку. Як кажуть у народі, з миру по нитці - бідному сорочка.
Можливо, хтось скаже, а чому Ярослав допустив до такого стану свою оселю? Я теж у нього це запитала, а відповідь прочитала в очах. Стомився, опустилися руки. Постійна боротьба за виживання виснажує. Йому потрібно допомогти, бодай надію подарувати. Бо коли буває тяжко в житті, через хвороби, труднощі та нестатки люди зневірюються, а невидима стіна байдужості забирає останню надію, треба робити для таких людей те, що часто опиняється за межами людських інтересів: говорити нужденному, самотньому, немічному, хворому, покинутому: «Ти не один!». Таким людям маємо показувати, що ми їх любимо й готові розділити з ними їх горе та біль. Їм важливо знати, що вони потрібні ще комусь у цьому світі. Найважливіші ліки від усіх хвороб і труднощів - це любов і турбота. Зрештою, ми - християни, і повинні любити один одного, незважаючи на статки, переконання, допомагати в горі та біді. Мені дуже сподобалось, як Мати Тереза поєднала благодійництво з Ісусом. Коли в неї запитали, хто є для неї Ісус, відповіла: «Це слово, яке слід вимовити. Це світло, мир, любов. Це голодний, якого треба нагодувати. Бездомний. Одинокий. Хворий. Небажаний. Каліка. Сліпий. Ув’язнений. Я люблю Ісуса всім серцем. Йому я віддала все, навіть свої гріхи». А як красиво сам Ісус сказав про благодійність і милосердя: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, – ви Мені зробили» (Мт. 25,40). Уявіть собі, що, допомагаючи бідним, знедоленим, хворим, ви є волонтерами в самого Бога.
Щоб подарувати бідним людям надію, не треба бути чарівником. Так само легко можна зробити свято сироті, навіть не маючи в кишені доларових купюр. Головне для цього – велике бажання та щира праця. Усе починається зі звичайного прагнення хоч якось допомогти тому, хто цього потребує. Й насамперед треба побороти стіну байдужості. Ще Чехов писав: «Байдужість — це параліч душі, передчасна смерть», тож від неї необхідно відрікатися. Велика радість поміщена в тому, щоб присвятити себе служінню іншим людям. Тому запрошую небайдужих жителів Сарненщини стати учасниками волонтерської групи «Ми там, де потрібні людям», мета якої допомогти провести ремонтні роботи в оселі Мельників, благоустроїти будівлю, підготувати до новорічно-різдвяних свят, одно слово, підтримати Ярослава, показати приклад, подарувати радість і краплину щастя хворій, немічній бабусі та покинутій мамою дівчинці. Контактний телефон: 0988118428.
Кожна добра справа повернеться вам сторицею. Що посіє людина, те й пожне. Давайте сіяти добро, розуміння, любов, щоб возрадувався Господь, дивлячись на наші добрі справи, а бідному й зневіреному стало легше жити.