Ми живі завдяки їм

Микола АРТЮШОК із Глушиці – палкий патріот своєї Батьківщини. Він поважає традиції, свята, звичаї України. Цікавиться її розвитком, перемогами та невдачами. Завжди вболіває за рідну країну та її щасливе майбутнє. Тому й вірив у перемогу народу під час Майдану.

Більше того, коли призвали в ряди Збройних сил України для участі в АТО, попри проблеми зі здоров’ям, прийняв сміливе рішення і, як свідомий громадянин, поповнив лави бійців, ставши захисником і творцем нової України. Мужній воїн гідно пройшов випробування на хоробрість і патріотизм. Приїхавши на декілька днів у відпустку, поділився про пережите в зоні АТО і з журналістами «районки».
День, коли отримав повістку з райвіськкомату, був особливим у житті Миколи Артюшка… Донечці Галині тоді саме виповнилося 18 років. За щедро накритим столом уся родина святкувала повноліття дівчини, обговорюючи різні цікаві теми, серед яких і найактуальнішу на той час – про неоголошену війну в Луганській і Донецькій областях. Сільський голова з секретарем завітали до його оселі, повідомивши, що потрібно йти боронити рідну землю, на що Микола Васильович відповів коротко: «Я чекав на вас».
Так, дійсно чекав, бо вважав, що повинен захищати Україну заради рідних і близьких. Вчинити, як справжній українець, як того завжди вчили батьки, - ось що зіграло роль у прийнятті такого рішення. Відтак, як і належить, пройшов медичну комісію, затим 25 днів відбував навчання у Львівській області в одному з таборів всесвітньо відомого антитерористичного центру. Однією родиною там стали хлопці з різних регіонів України: Рівного, Івано–Франківська, Львова… Потім 600 осіб, серед яких і Микола Артюшок, відправили в Запоріжжя, затим у Мелітополь, згодом - на Донеччину: Маріуполь, Волноваху, Піски… Де тільки не бував. Виконуючи бойові завдання, об’їздив більшу частину території, окупованої російськими бойовиками. Брав участь у боях, де його серйозно поранило. Бійця оперували в Дніпропетровську. Після реабілітації продовжив службу, повернувшись на місце дислокації.
Розповідаючи про пережите в зоні АТО, Микола Артюшок із болем говорив про реалії цієї неоголошеної війни, не приховуючи, звичайно, ворожого ставлення до бойовиків Російської Федерації. Через них гинуть українські солдати й мирні жителі, і це болем випікає душі всім небайдужим людям, а тим паче воїнам, які щодня це бачать. Мабуть, це і є основною причиною того, що більшість із них, якщо й приїздять додому, знову й знову повертаються в зону АТО, щоб обороняти рідну землю й людей, протягнути руку допомоги побратимам. Та не всі з призовників, на жаль, стають учасниками АТО: одні бояться, інші нехтують своїм громадянським обов’язком. Навіть той факт, що в Глушиці на період останньої мобілізації повістки видали 18 громадянам і лише 2 з них виявили бажання захищати кордони держави від зовнішньої агресії, свідчить про відсутність у них патріотизму. Микола Артюшок, почувши таку сумну статистику, не приховував обурення. «А хто тоді, якщо не ми, зупинить це зло?», - повторював. Та це лише півбіди, набагато неприємніше йому було чути нісенітниці від односельців, мовляв, пішов служити за гроші. Мабуть, таке говорять люди з сепаратистськими настроями, тому що справжні українці ніколи так не скажуть про захисників своєї держави, адже розуміють, що завдяки їм сьогодні над Сарненщиною мирне небо. Більше того, розумні й чуйні ще й підтримують по можливості нашу армію. «Важливу допомогу, правильніше сказати найбільшу, надають саме волонтери, - підкреслив у розмові Микола Васильович. - Люди допомагають усім необхідним, проявляючи солідарність і повагу до українських солдатів. Що свідчить про те, що більшість - милосердні й чуйні, вони за волю й щасливе майбутнє рідної землі».
А наші бійці – завжди за Україну, мир і народ. На цьому постійно наголошував Микола Артюшок, який разом зі своїми побратимами й дотепер бореться зі злом, що прийшло з Росії. У 72 механізованій бригаді, де нині служать, є солдати з різних куточків чого? Василь Кук родом із Углів, разом чоловіки з першого дня служби. Вдома на нього теж чекають рідні: троє діток і дружина. І навіть той факт, що діточок аж троє, не зупинив його, і він теж подався боронити українські кордони. Ці відважні чоловіки не за гроші, а просто хочуть щасливого й кращого майбутнього своїм дітям.