З майбутнім зятем познайомився в зоні АТО

Минулого четверга в редакцію районної газети «Сарненські новини» завітали бійцяі 2 окремого мотопіхотного батальйону 30 окремої механізованої бригади (колишня «Горинь»).

Микола ШКІЛЬНЮК, Олександр ХОМИЧ, Олександр РАТИЧ, Андрій ПРИГАРСЬКИЙ повернулися ненадовго додому у відпустку. Найстарший із них, Микола Іванович, - у Дубровицю, решта - у Сарни. Близькі та рідні очікували зустрічі з ними понад 8 місяців. Солдати разом пройшли бойове злагодження на полігоні, а згодом найважчі бої, виривалися з оточення під Луганськом. «Гради», «Смерчі» й зелені коридори в них залишилися позаду. Принаймні на декілька тижнів. Але вже минулої суботи вони знову один за одним почали повертатися на передову.
Побратими з перших днів на передовій у зоні АТО. Звільняли від окупантів населені пункти. Тижнями не виходили на зв’язок. І навіть ті, хто був заядлим атеїстом, щиро повірили в Бога, якому молилися в найтяжчі хвилини. Мужні й серйозні чоловіки вирвалися з пекла. А тут, удома, - стримані й мовчазні. Про те, що довелося пережити за останні місяці, розповідають неохоче. Відповідаючи на запитання, намагалися не сказати нічого зайвого. Пройшовши таку велику дорогу, натомість говорили помірковано: «Війна - таке діло. Колись наступаєш, колись відступаєш, є тактичний відступ…». Але наголошували, що дуже важливо, щоб було чим воювати, протистояти новому озброєнню, що завозиться з Російської Федерації. Бойовики застосовують важку зброю й обстрілюють позиції сил АТО та мирних мешканців на тимчасово підконтрольних їм територіях.
Микола Шкільнюк із сусіднього району – «ДНР», як люблять жартувати друзі, називаючи так Дубровицю. Коли рідні запитали, чому вирішив піти добровольцем, сказав: «Не хочу, щоб вам було соромно за мене, бо я - чоловік». Будівельник у цивільному житті поставив «на вуха» всіх у військкоматі, аби потрапити на схід. На війні спочатку був старшим солдатом, тепер – командир відділення. У його думках завжди дружина, троє дітей та онук. І навіть подумати не міг, що з майбутнім зятем Тарасом познайомиться саме в зоні антитерористичної операції майже одразу після прибуття (поїхали з Олександром Ратичем на підмогу 51 бригаді). Згодом Тарас Трифонюк лікувався в столичному госпіталі, де волонтером працювала Руслана Величко, донька Миколи Шкільнюка. Дівчину добре знають ще й як координатора виборчих програм Громадської мережі «Опора» в Київській області й телеведучу.
Микола Шкільнюк - один із тих хоробрих бійців Дубровиччини, які побували в найгарячіших точках. Це саме їх називають «привидами» й хоронили вже щонайменше тричі. Вперше розповіли мені про них волонтери штабу громадської оборони «Горинь», що в Сарнах, Ольга Ратич, Ольга Пятковська, Віктор Болкуневич та Ігор Прозапас, які возили допомогу в зону антитерористичної операції.
Олександр Хомич – головний сержант взводу (заступник командира). Його основне завдання - аби бійці були ситі й одягнуті. Олександр Ратич – старший водій роти. Молоді чоловіки більше мовчать, ніж говорять. Мабуть, усе треба відчути серцем, пропустити через себе, аби зрозуміти, чому треба діяти саме так, а не інакше в ситуаціях, яких не було в мирному житті. Бо як інакше пояснити, чому не можна вогнем відповідати, коли стріляють по тобі? Найгірше - коли оголошують перемир’я. Тоді ворог поводиться непередбачувано.
Так, одразу після проголошення одностороннього припинення вогню (це було в ніч з 20 на 21 червня) терористи здійснили мінометний обстріл позицій українських прикордонників у пунктах «Ізварине» й «Успенка». Як наслідок, дев’ятеро українських прикордонників отримали поранення. В ту ж ніч терористи обстріляли позиції українських військових на горі Карачун, що біля Слов’янська, та краматорський аеродром. Також здійснили чергову спробу штурму військової частини в місті Амвросіївка. Ранок першого дня «перемир’я» терористи відзначили обстрілом зенітно-ракетної частини в місті Авдіївка. Одно слово, почали відвойовувати території, які втратили.
Свої «правила» в сепаратистів і під час звільнення українців із полону. Одразу наголошують, що це свого роду останнє застереження, бо якщо той самий солдат потрапить до них удруге, його вб’ють. Під дулом зброї змушують підписати документи, що не воюватиме проти так званої ДНР.

Співали пісню про Путіна
Андрій Пригарський трудився в лінійному відділі на станції Сарни Львівської залізниці командиром відділення, співпрацював із «Сарненськими новинами». Одного разу вирішив змінити професію й став приватним підприємцем, але, як свідомий громадянин, після звільнення з відділу став на облік у військкоматі. Тож одного з перших і мобілізували. Відправляли лише на 45 днів, але, виявилося, надовго. Мали охороняти кордони й стратегічні мости, а потрапили на передову. У той же час кадрові військові, які за плечима мають військову кафедру й до 20 років практичного стажу, опинилися не на фронті, а в госпіталях.
Тепер Андрій Пригарський – старшина роти, жартома називає себе педагогом, який лікує душі молодих бійців. До речі, саме Андрій знайшов будинок малютки «Антошка» в Краматорську, куди волонтери штабу громадської оборони «Горинь» привозили допомогу, про що писали «Сарненські новини».
У неоднозначній ситуації опинився Олександр Ратич. Адже якщо 19 березня він не прийде на роботу (вчителював у Сарненській НВК «Школа-колегіум» ім. Т.Г. Шевченка), то його просто звільнять, якщо не буде прийнятий Закон про демобілізацію.
Місцеве населення до наших бійців ставиться по різному. Якщо в Гранітному в очі говорили, що їх не люблять, то в Благодатному допомагали. Але щойно військові виїхали звідти, сепаратисти вбили бабусю за сприяння українським воїнам. Були ще батько з донькою, які торгували в кіоску. В Краматорську, скажімо, люди дуже підтримують, хоча є різні. Коли стояли в Благодатному, Амвросіївці, не могли навіть зателефонувати додому. Тепер є така можливість, але з обох боків телефонні розмови прослуховують.
Наші воїни захищають свою державу й не ображаються, що нічого від неї не мають. Їхали з полігона у формі, що абсолютно «не дихала» й дуже швидко розійшлася по швах. Ще видали котелки, фляги, шоломи, що між собою хлопці називали відлунням СРСР, автомати (з маркуванням на ящиках «Грузія») та ОЗК (загальновійськовий захисний комплект), призначений для захисту людини від отруйних речовин, біологічних засобів і радіоактивного пилу. ОЗК перебуває на озброєнні Збройних сил Російської Федерації, багатьох країн колишнього СРСР. Використовується разом із респіратором або протигазом. А з автомата важко поцілити навіть з 20 кроків. Вчасно бійці одержують, розповіли, заробітну плату, що надходить на банківські картки. Але якщо, наприклад, треба ремонтувати техніку, то за власні кошти. А це в основному позашляховики, до яких дуже проблематично знайти запчастини, що, окрім того, дуже дорогі.
На 99,75% забезпечили воїнів теплими речами, продуктами харчування, предметами особистої гігієни, взуттям, формою, бушлатами - перелік можна продовжувати - волонтери штабу громадської оборони «Горинь», що в Сарнах по вул. Героїв Берестечка. Вдячні депутатам міської ради Данилу Шабаку та Олексію Круглику, які привозили допомогу, всім мешканцям, які роблять свої пожертви для бійців і помагають волонтерам. А от підтримки райдержадміністрації та міської ради, кажуть, не відчули. Та й деякі кандидати в народні депутати України перед виборами приїжджали, а тепер таке враження, що вони з району виїхали. Якщо люди відмовляться допомагати армії, акцентують увагу співрозмовники, то навіть важко прогнозувати, що може статися.
Прошу чоловіків розповісти, що найбільше запам’яталося їм за період перебування в зоні АТО. Пригадують чи то трагічний, чи комічний випадок, коли після сильного обстрілу генерали, м’яко кажучи, залишили своє помешкання, в яке ввійшли бійці. Не розповідатиму про все, що вони там побачили, лише одне, що найбільше вразило, – незліченна кількість мінеральної води «Єсентуки». І це в той час, коли солдати часто пили технічну або не мали ніякої. Вони з тої радості не тільки досхочу напилися джерельної, а навіть ноги нею помили. Бували й маленькі свята, коли руками ловили рибу, а потім смажили та варили юшку. А на Новий рік приготували ціле відро салату олів’є, стояли на постах і співали пісню про Путіна.
Упродовж усієї відпустки рідні захисників сподівалися, що війна мине і, можливо, їхнім чоловікам і синам уже не доведеться туди повертатися. Але вони вже знову на сході…
Марія КУЗЬМИЧ.