Опубліковано СН
Навіть без форми в ньому можна було легко розпізнати військового: молодий, стрункий, широкоплечий, сильний, коротко підстрижений, говорить мало, переважно обірваними реченнями… Найбільше вражають очі, наповнені болем пережитих спогадів, водночас добрі та спокійні.
Максим ПАЛІЄВЕЦЬ, попередньо підписавши рапорт на вихідні, маршруткою з Чернігова приїхав у Сарни, щоб зустрітися особисто з людьми, які підтримали і без зайвих слів чи запитань робили все можливе, щоб зберегти хоча б одне життя, ще раз подякувати їм.
- Максиме, свого часу Ви стали комендантом м. Дебальцеве. Що входило у Ваші обов’язки?
- Комендантом мене призначили. Серед обов’язків – виявлення диверсійних груп, організація та супровід колон людей і вантажів із зони бойових дій у місцевість, контрольовану Збройними силами України, а також забезпечення та підтримка життя мирного населення.
- Як Вас зустріли в Дебальцевому?
- Щодо мирних жителів, то скажу, що це звичайні люди, стомлені та виснажені постійними обстрілами, голодом, проживанням у підвалах без води, тепла і світла. Пам’ятаю одну сім’ю з маленькою дівчинкою, які не виходили на вулицю вже декілька місяців, навіть у час тиші. Дитина злякалась і панічно боялась залишати стіни сховища. У місті, де донедавна проживало майже 30 тисяч осіб, залишилося всього 2-3 тисячі (!). Працював лише один продуктовий магазин. Від постійних обстрілів все навколо зруйноване й пусте.
Штаб розгорнули в місцевій раді. Широкі та високі вікна приміщення були не надто надійним прикриттям. Тому, щоб пережити ніч, доводилося розташовуватися на першому поверсі в коридорах будівлі, а на четвертому розривались снаряди та гуляли кулі. У найближчому оточенні було п’ять чоловіків, з якими проводили патрулювання, виявляли диверсантів, спілкувалися з мирними громадянами.
- На Вашу думку, місцеві жителі - це заручники ситуації, чи все ж люди, які впевнені, що життя в так званій ДНР і Росії буде кращим?
- Настрої в людей різні. Однак, коли проводили евакуацію людей до Донецька, черги бажаючих виїхати туди не спостерігав. Але з тих, хто залишався, були переважно ті, психологічний стан яких не дозволяв їхати, а комусь просто не було куди, інші боялись обстрілів, ховаючись у підвалах.
- Ви опинилися в умовах, коли не знаєш, звідки чого чекати. Чи траплялися прикрі випадки, коли свої ж підносили жахливі «подарунки»?
- Так, ти - на війні, до цього потрібно бути готовим. Однак неодноразово вражало командування, яке деколи ставило завдання, що неможливо здійснити, або використовувало надану нами інформацію проти нас же.
У січні ц.р. чекав на провізію для місцевих жителів. Тоді ж познайомився із Сергієм Лаврущенком, який перебував у зоні АТО. Він на власні очі бачив, що було потрібне насамперед. Знаю, що Сергій залучив для організації цієї допомоги чимало людей і багато з них із розумінням поставилися до справи, за що щиро всім дякую. Однак вантаж міг би й не потрапити за призначенням, попри те, що командування запланувало маршрут, коридор і супровід для транспорту з продуктами харчування, на які чекали в Дебальцевому. Зазвичай у таких коридорах часто влаштовували засідки. Тому до міста вирушили без супроводу, і лише по прибуттю автівки повідомили, що допомога вже розвантажується біля Будинку профспілок. Через 5 хвилин, за певним збігом обставин, поряд розірвалась касета «Граду».
Всупереч прикрощам, зібравши деякий провіант, разом із Сергієм Лаврущенком, військовим лікарем Сергієм Коренем та водієм вночі вирушили у 13 Чернігівський батальйон. Він дислокувався неподалік міста, на елеваторі. Туди вже півтора тижні ніхто не міг добратися, оскільки противник постійно обстрілював дорогу. Їхали газоном (так званий «акваріум») свист трясуючих куль нагадував про те, що надіятись можна лише на Божу милість. На елеваторі нас знову накрило «Градом». Проживши такі хвилини разом, розумієш, що серед звичайних цивільних знайшов справжніх військових побратимів, які мають відважні серця і вболівають за Україну. Не обов’язково бути військовим, щоб захищати свою землю. Для цього потрібно бути людиною, яка її любить. Часто-густо траплялися випадки, коли не всі військові були здатні робити те, що робили добровольці, не маючи спеціальної підготовки чи навиків. Пізніше, за сприяння ГО «Спілка підприємців Сарненщини», під керівництвом того ж Сергія Лаврущенка, на передову передали матеріали для укріплень і бліндажів, електрогенератори (бо там немає електропостачання), спеціальний мобільний зв’язок, що не прослуховується, рації з достатньою потужністю та покриттям. Все це врятувало безліч солдатських життів. Дійсно, на війні не знаєш, звідки чого чекати, але коли зустрічаєш таких людей, розумієш, що є надійний тил, який в потрібну хвилину не підведе.
- Як покинули Дебальцеве?
- Ми виконували завдання в передмісті, повертаючись, минули без перешкод майже всі блокпости (ніхто ще не знав, що дорога в місто вже відрізана) і лише за 2 пости до в’їзду нам повідомили, що Дебальцеве перебуває під контролем окупантів так званої ДНР. І знову ж таки, дивувала позиція командування, яке додумалось запитати, чи здав я посаду коменданта.
- Новий комендант міста Олександр Афендиков повідомив у проросійських ЗМІ, що українці залишили в місті багато трупів. Чи дійсно це так?
- У місті, де не було світла, працював лише один морг, що був переповнений. Патрулюючи, ми забирали з вулиць тіла та останки мирних громадян, щоб…
(Максим обірвав розмову і запропонував закурити. Я відмовилась, оскільки не палю, але в тиші зрозуміла, яку живу та глибоку рану в його душі зачепила своїм запитанням. Все, що він так обережно розповідає, жестикулюючи й описуючі дрібні деталі подій, - це закарбовані шрами в його свідомості, з якими потрібно продовжувати жити. - авт.).
- Скажіть, якою Ви бачите перемогу?
- Нині перемогою варто називати вже те, що нам вдається утримувати кордони на тих позиціях, що займаємо завдяки об’єднанню людей, які розуміють, що таке порядність і честь, довіра, підтримка, відповідальність. Своїми вчинками вони довели, що Україна буде єдина, адже ті, хто жив у зомбованому інформаційному просторі, тепер не хочуть мати на своїй землі жодних ДНР чи ЛНР. Перемога - це мир, за який ми боремося.
* * *
На зустріч з Максимом приїхали Сергій Лаврущенко, члени ГО «Спілка підприємців Сарненщини» Віталій Параниця, Леонід Кравчук, Анатолій Івашкевич, командир військової частини Олександр Сварицевич, військовий лікар Сергій Корінь, голова райдержадміністрації Ярослав Яковчук. Чоловіки тиснули один одному руки, дякували за можливість особисто познайомитися, згадували пережите, ділилися планами на майбутнє…
Приємною несподіванкою для Максима Палієвця, який продовжує нести службу в м. Чернігів, став подарунок від спілки - обмундирування для його підрозділу (екіпіровка, що відповідає стандартам НАТО, така ж, як і в сарненських «койотів») і мобільну систему виявлення руху, над якою працював підприємець Олексій Власов. Вона дозволяє технічним методом виявляти диверсійні групи.
- Максиме, Ви вже бували в Західній Україні?
- Ні, тут я вперше. Мені розповідали, що в Західній Україні є гарні озера - Голубе та Біле, де чиста лікувальна вода, а ще можна порибалити, зокрема на вугрів. Після війни обов’язково приїду сюди із сім’єю. Знаю, що тут живуть дуже привітні люди і відтепер на мене тут чекають друзі.
Спілкувалась Оксана СКУЛОВЕЦЬ