Опубліковано СН
Німці, хоч як прикро це констатувати, дуже часто сприймають українців, які потрапляють на постійне місце проживання в Німеччину, як росіян.
Раніше переважна більшість західних європейців ними вважала всіх, хто мешкав за кордонами Польщі. Це стосується середнього прошарку німецького суспільства. Запитують, чим відрізняємося від них. Доводиться пояснювати, що в нас інша мова, навіть місяці в календарі по-іншому називаються. Війна між Росією та Україною ще більше ускладнила незрозумілу ситуацію щодо культурної, історичної та політичної належності східноєвропейських країн. Нині ж українці заявили про себе на весь світ, а національні віночки, синьо-жовті прапори й тризуб тепер стали бажаними презентами для іноземців. Натомість німці розпочали власне дослідження історії України.
Ще задовго до Революції Гідності Вальдемар Савчук, який мешкає в Німеччині, часто приїжджав в Україну, на Сарненщину, де народилися його батьки. Щоразу, коли привозив своїх дітей, намагався побувати в Києві й обов’язково відвідати Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» (до речі, згідно з наказом Міністерства культури України нещодавно його перейменували на Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс). Його сини з цікавістю слухали розповіді екскурсоводів, розглядали німецькі каски та зброю.
Минав час, підростала малеча, сини та доньки подружжя Савчуків уже самі стали батьками. І от цього літа Вальдемар знову гостював на рідній землі разом із 13-літньою донькою Анн-Крістін, зятем Юрієм та онуками Томі, Мерилін і Селіною (5-, 7- і 9-тирічного віку). Акцентую на цьому увагу, бо треба було чути скільки запитань ставили юні німці, переглядаючи фотоекспозицію світлин останніх подій на Майдані. Маленький Томі не відійшов від фото пораненого бійця, який лежав у закривавлених бинтах, поки не отримав усіх відповідей. Не розумів, чому солдат зі зброєю. Селіна ж перепитувала по декілька разів, коли чогось не вловлювала.
Майже чотири години провели на алеї Героїв Небесної сотні. Вшанували пам’ять загиблих майданівців, читали інформацію біля кожної фотографії, торкалися руками дерев, де кулі снайперів залишили сліди. У повітрі, здавалося, відчували той самий запах диму від багать. Не оминули також допомогти волонтерам, які збирають кошти для українських бійців на фронті. Анн-Крістін зняла з руки національний браслет-сувенір і пов’язала його поряд з іншими стрічками, залишеними на алеї Героїв Небесної сотні поряд із квітами та лампадками. Біля світлин перших жертв Майдану: Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Романа Сеника, Юрія Вербицького - Вальдемар Савчук сказав онукам: «Просто треба пам’ятати, хто вони були й за що боролись, у що вірили, знати, заради чого померли. Згадувати й молитись…». Так, не забудемо, адже українці відправили не одну сотню героїв у небесний легіон, тому не мають права їх забути.
Вальдемар розповів, що недавно одна з німецьких газет опублікувала замітку під назвою «Що ми знаємо про Україну?», мораль якої - повне незнання про нас, наше суспільство й нелегку історію. Тож найбільше об’єднання науковців-гуманітаріїв, які налічують понад три тисячі членів, Асоціації істориків Німеччини та Східної Європи разом із українськими колегами вирішили створити Німецько-українську історичну комісію. Саме вона має зламати всі стереотипи стосовно України. Разом визначили й спільні проекти. Зараз її члени зосереджуватимуть увагу на необхідності вивчення подій Другої світової війни й історії Голокосту. Результатом детальних досліджень нової доби з її різноманітними суспільними й релігійними традиціями, українського національно-визвольного руху стане видання німецького альтернативного підручника історії для шкіл. З огляду на те, що частина німецького суспільства надто мало усвідомлює, який внесок зробила Україна в перемогу над нацизмом, Німецько-українська історична комісія прагне встановити справедливість.
Поки Вальдемар говорив про серйозні речі, спостерігала за Юрієм, багатодітним татусем, який у свої 32 давав лад дітям не підвищуючи голосу, а пояснюючи, що можна, а що заборонено робити. У чому секрет слухняності, запитала.
- У вихованні по-християнськи, коли слово батьків – закон, - мовив Юрій.
Мабуть, і власне виховання дається взнаки, подумала, адже виріс у родині, де зростало 11 дітей (4 сини й 7 доньок). Йому виповнилося 5 чи 6 рочків, коли з населеного пункту Астраханка в Казахстані, куди за наказом Сталіна висилали німецькі сім’ї, сімейство Георге виїхало в Німеччину. Раніше багато з тих, хто потрапив на висілки чи до Сибіру, жили в Запорізькій області, розповів Юрій. Дідусь і бабуся його нинішньої дружини Інни Савчук колись прибули в Казахстан на заробітки, де також познайомилися з німцями. Інна - наполовину українка. Вона цьогоріч не приїхала з чоловіком, бо, окрім трьох дітей, які поїхали знайомитися з Україною, з нею вдома залишилися 3-річна Естель і зовсім маленький Нік Ліас, який нещодавно народився.
Уболівають за імідж своєї країни
Щоразу, спілкуючись із багатодітними батьками, ловлю себе на думці: яке то щастя мати дітей. Не одне чи двійко, а п’ятеро, восьмеро… Це ж скільки радості дарують їм доньки й сини. Але життя нині важке. Часто сімейний бюджет настільки дірявий, що спроба знайти в ньому зайву копійку видається марною. Виходить, з іншого боку, великі родини свідомо наближають себе до межі бідності? А можливо, багатодітність — життєво необхідне явище, філософський зміст буття якого в іншому — продовженні родоводу? Поцікавилася в Юрія Георге, як допомагає держава молодим родинам у Німеччині. Дізналася, що відповідно до прийнятого закону кожна дитина отримує конкретну суму, так звані дитячі гроші. Але якщо їх не вистачає, то доплачує ще й соціальні. Хоча в корінних німців, зазначив, не прийнято народжувати багато дітей.
Торкнулися й питання вищої освіти, що відтепер у Німеччині є повністю безкоштовною. 2014-2015 навчальний рік став першим, до якого застосували зміни в законодавстві. Але найприємнішим у цьому факті є те, що правило поширюється не лише на жителів Німеччини, а й на іноземців, у тому числі й українців. Так, раніше плата за семестр у середньому становила від 500 до 1000 євро, що було непосильним для багатьох німецьких сімей. Щоправда, для українців, які також відтепер можуть стати студентами німецьких вузів і навчатись цілком безкоштовно, є декілька вагомих деталей. Вони повинні знати німецьку мову, а ще підтвердити наявність доходів або фінансів для проживання. Хто хотів отримати вищу освіту, каже Юрій, міг узяти кредит на навчання. Щодо молодого чоловіка, то, за його словами, він прагнув одразу здобути професію й працювати. Тепер трудиться токарем на приватному підприємстві, що приймає запчастини з різних фірм. Його робочий день починається о 6 ранку й триває 8 годин. Працює в першу або другу зміну, буває, що й уночі. Аби поїхати в Україну, попросив на тиждень відпустку.
Канікули в дітей швидко добіжать до завершення. Восени Мерилін піде в 2 клас, Селіна – в 4. Окрім того, старша навчається в музичній школі по класу фортепіано. Адже в дійсності секрети піаніно для початківців зовсім неважко передати дітям у ранньому віці, переконаний молодий батько. Вдома Селіна теж грає на піаніно. А навчання, звісно, платне – 60 євро за годину. Незабаром першокласником стане й надзвичайно допитливий Томі. Поки що двоє з п’яти відвідують дитячий садок. Хоча батьки дружини живуть за 70 кілометрів від них, але коли Інна народила, вони на тиждень забирали її до себе, щоб молода мама відпочила. Фірма, де працює Юрій, хоча й приватна, надає йому два додаткові дні до 30 основної оплачуваної відпустки. А якщо шеф не проти, розповів, то він також може взяти декретну відпустку, щоб допомагати дружині.
Юрія Георге вразив у Києві той факт, що в переповненому електропоїзді метро їм з малечею щоразу небайдужі пасажири різного віку (і чоловіки, й жінки) одразу пропонували місце. У Німеччині такого не побачите, сказав. Ніхто в громадському транспорті не уступить місце старшим чи людям похилого віку.
Вражень від побаченого за тиждень в Україні в дітей також залишилось чимало. Адже вони не тільки відвідали столицю, куди поїхали поїздом, а й жили в селі з усіма його принадами. Ловили рибу, їздили на возі, запряженому кіньми, до лісу. І досхочу награлися з собакою й котом, що під кінець уже воліли краще десь сховатися. Могли також безпечно покататися на мопедах. Тут знову пригадала розмову з Вальдемаром про різницю між росіянами й українцями, які мешкають у Німеччині. Українці відрізняються насамперед тим, що ніколи не порушують громадський порядок і спокій, охорона якого є прямою компетенцією німецької поліції. Вони дійсно вболівають за імідж своєї країни.
Коли німецька родина, у жилах якої тече українська кров, от-от мала виїжджати з подвір’я, трапилася ще одна визначна й приємна подія, свідками якої стали дорослі й малі: в господарстві з’явилося поповнення – отелилася корова, й на світ народився гарненький бичок. І тут можна було б поставити крапку. Але не можу з цього приводу не поділитися цікавими думками. Наші предки, розповідала ще прабабуся, до початку 20 сторіччя не мали звичаю святкувати свій день народження. Відлік часу прив’язували зазвичай до події в хазяйстві (коли град посіви побив, корова отелилась) і до традиційних свят (Трійця, Великдень, Різдво). Встановити точну дату потім було дуже важко. Людина просто знала кількість своїх літ. Можливо, це небажання зосереджуватись на власному Его, адже концентруючи увагу на факті народження, підсвідомо людина передбачає наступний етап - смерть. Сучасним слов’янофілам корисно задуматись над цим фактом.
Марія КУЗЬМИЧ (Київ-Сарни).