Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Руслан ПЕНТИЛО з Костянтинівки повернувся додому зі сходу в 30-денну відпустку через поранення в обидві ноги й руку.
27 червня воїна 5 роти 2 батальйону Житомирської 95 окремої аеромобільної бригади накрило мінометним вогнем. Спочатку лікувався в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І. Мечникова. Попри свій багаторічний досвід, головний лікар закладу охорони здоров’я продовжує дивуватися, як із такими пораненнями бійці, які потрапляють до них, не тільки виживають, але й на власних ногах виходять з лікарні, обходячись без сторонньої допомоги. Медичні працівники кажуть, що практично повернулися до минулорічного режиму, коли операції робили цілодобово. Потім Руслана Пентила перевели у військовий госпіталь.
Минулого четверга разом із спеціалістом по роботі з молоддю місцевої ради Віктором Колдуном зустрілися з бійцем у нього вдома. Нога помалу заживає. На жаль, як і рік тому, пріоритетними зараз для воїнів є не тільки дорогі медикаменти, але й усі предмети першої необхідності аж до одягу й продуктів. Костянтинівський сільський голова Роман Боровик теж не залишився байдужим до його проблем, поділився Руслан, на лікування вже в Сарнах виділив 1000 грн. Окрім того, батькам додому привезли 10 кубометрів дров, адже газу в оселі немає. Заплатили тільки за транспорт, каже мама Руслана Надія Олексіївна, за що дякує сільському голові. Бідкається, що коли настане зима, в хаті, що залишилася не утепленою знадвору, буде холодно.
Жінка не перестає плакати, як подумає, що син знову повертатиметься на війну. Чесно кажучи, вірила йому, коли запевняв, що весь час перебуває на полігоні, не зізнавався, що воює. Не дозволяв, аби приїхала провідати його, переконував, що тяжка дорога. Коли ж побачила, як із автомобіля біля хати виходить із перебинтованими ногами, все зрозуміла й заголосила. Але він строго сказав: «Плакатимеш – поїду назад». Ще й на руці зачепило нерв так, що не розгиналися пальці. Потроху розробляє їх.
Руслан на схід пішов за власною волею, хоча в родині залишилася сестра-інвалід. Ще одна, Людмила - багатодітна мама, виховує 7 дітей. Молодий чоловік щодня згадує й розповідає про своїх побратимів зі Львова й Луганська, Авдіївки, де перебував. На стан здоров’я не скаржиться, лише жалкує, що залишив на сході незакінчену війну. Прикро, каже, що, попри Мінські домовленості, українські позиції в зоні АТО й надалі зазнають обстрілів. А незаконні збройні формування сотні разів порушують режим припинення вогню. Противник застосовує артилерію, міномети, танки, б’ють із «Градів». «У нас немає вибору, - зазначає Руслан Пентило, - або ми їх, або вони нас, але сепаратистів далі не пустимо».
Найтяжчим виявився перший бій, а потім, коли наступні тривали по 3-4 години вранці й увечері, поступово звик, розповідає. Перебування на полігоні й тренування, що там проходять, – це одне, на війні ж усе по-іншому. У Руслана вже був певний життєвий досвід, адже служив, як справжній чоловік, в армії. Спочатку в Бердичеві, а потім у Славуті в танкових військах. Після відпустки знову поїде на передову. А в матері болить душа, переживає й вірить, що дочекається його повернення додому живим і неушкодженим.
- Мій син, - з гордістю каже Надія Олексіївна, - дуже мене любить, але коли почала його відмовляти від служби в армії, вперше не послухав. Казав: «Ні, мамо, таки піду, не буду ховатися й утікати, не хочу, бо що потім люди скажуть, і хлопці сміятимуться… Руслан у мене дуже добрий, як і чоловік. Як подивлюся на жінок, які страждають через пияцтво своїх, прикро й страшно стає. Мій Василь допомагає мені з першого дня, і хороша пара, і батько. Адже Руслан і Людмила – двійнята. Ніколи не образив і не принизив мене. Хочу, щоб і Руслану поталанило в житті. Скільки сили вклав він у будівництво хати, а скільки ще треба зробити. Запевняв, що всі бійці там, на фронті, з нетерпінням чекають на мир. Тільки той може зрозуміти йому ціну, хто відчув на собі війну. Він такий у мене, що навіть події, коли йому дуже погано, не скаже, але материнське серце відчуває все без слів. А коли починаю тужити, заспокоює: «Мамо, не плачте, я обов’язково повернуся, вірте в це!».
Поки Надія Олексіївна розповідала про сина, до нього горнулася й не відходила собачка на ймення Леді, що має скоро ощенитися.
У наш час важко залишатися осторонь проблеми чи негараздів, що стосуються твоєї держави чи населеного пункту, де мешкаєш. Так само неможливо бути байдужими
до людей, які сміливо стають на їх захист. Нині батьки Руслана Пентила розуміють, переконують себе, що це обов’язок сина - захищати країну. Їхня дитина обрала для себе такий шлях. Можливо, він собою заступає сотню тих, хто не пішов служити, не зміг із якихось причин. Тож дуже хочуть, аби якомога менше матерів відчули цей біль.
Коли поверталися в редакцію, по дорозі Віктор Колдун поділився мирними молодіжними проблемами Костянтинівки. Так, нове футбольне поле потребує капіталовкладень. А молода футбольна команда «Чайка» у першій лізі, де вже 3 роки, піднялася на 5 сходинку. Передові позиції займала і в другій упродовж 2010-2012 рр. А поки що продовжується чемпіонат району й спортсмени сподіваються на хороші результати.
Марія КУЗЬМИЧ.