Опубліковано СН
Родина переселенців із Луганщини переїхала в село Мала Осниця Маневицького району не так давно. До початку війни на сході країни подружжя Ольги та Віктора Г. мешкало у великому промисловому центрі з населенням понад 100 тисяч чоловік, що нині скоротилося вдвічі.
Особливу увагу в ньому приділяли спорту, про що свідчили наявність баскетбольного та футбольного клубів, стадіон, басейни та яхт-клуб. Із самого початку антитерористичної операції місто називали чи не наймирнішим в області. Бойових дій там не вели, а загони місцевих сепаратистів були нечисленні.
Ольга та Віктор мали власний бізнес (торгували продуктами). Зауважу, що чоловік – колишній шахтар, інвалід І групи. Через виробничу травму опинився на межі життя та смерті (ампутували ногу). Разом із батьками жив син Василь із дружиною та двома синочками, одному з яких 7 років, другому – 2 місяці. Ніхто не думав, що в одну мить їхнє життя може змінитися.
На вулицях населеного пункту з’явилися військова техніка й озброєні люди, евакуювалися підрозділи бойовиків самопроголошеної Луганської народної республіки. Хоча сепаратисти не могли похвалитися своєю чисельністю - не більше сотні на все місто - і їм бракувало зброї, за автомати мало не билися. Жителі негайно почали покидати оселі. Ті, хто залишився, закуповували продукти й запасалися водою. Її подавали за графіком, по декілька годин вранці та ввечері, бо під час боїв пошкодили насосні станції водогонів, що забезпечували місто. Мінеральну та питну в магазинах розібрали одразу. Також у крамницях майже добігли кінця запаси харчів. Подекуди з полиць зникли навіть сіль і макарони. Постачальники найбільше боялися пограбувань із боку ополченців, майже не завозили газети.
До дефіциту товарів додалася нестача готівки, бо більшість банкоматів у місті не працювали. Відділення банків не обслуговували клієнтів: вони тимчасово закрились, бо теж боялися пограбувань. Один банкомат на все місто обслуговував картки всіх банків. А щоб отримати декілька сотень гривень, люди змушені були вистоювати годинами в черзі.
У покупців була також можливість розплатитися банківською карткою лише в продовольчих супермаркетах (термінали працювали тільки там), але такі магазини можна порахувати на пальцях. У всіх інших універсамах і на ринку приймали лише готівку. До того ж, ціни на продукти стрімко зросли. Із господарчих товарів великим попитом користувалися сірники, свічки та монтажний скотч, яким місцеві жителі городяни заклеювали вікна, зміцнюючи скло в очікуванні обстрілів.
У подружжя розгромили дім, забрали автомобіль й усе, що мали. А коли до скроні приставили пістолет, вони все кинули й виїхали з міста. Так опинилися на Волині. А в цей час, після проходження навчання на Рівненському полігоні, син Василь захищав Україну на сході в складі 14 механізованої бригади. Його батьки й дружина Олена з синами, які перебували разом із ними в Малій Осниці, потребували допомоги. Розмірковуючи, до кого можна звернутися, боєць пригадав, як на полігон приїжджали волонтери благодійної організації «Штаб громадської оборони «Горинь» і привозили їм харчі. Як розповів згодом, багато продуктів забрали з собою. Знайшов номер телефону й подзвонив у «Горинь».
Добровольці швидко зібрали провізію, дитячий і дорослий одяг, посуд і постільну білизну, іграшки. Стіл і матрац, торшер, пральний порошок і засоби санітарної гігієни, мішок борошна, продуктові набори, сушарку для білизни, подушки, ковдру, покривало передали працівники благодійного фонду «Глорія» (Володимир Хомич). Воїну завезли чоботи й комбінезон. Олена Данильчик презентувала добротний шкільний рюкзак з усім шкільним приладдям для першокласника, а приватний підприємець Володимир Гарбар придбав мобільний телефон і сім-карту. Підприємці Марія Король і Сергій Кисельов приготували запашну випічку. Волонтери Ольга Ратич, Світлана Галушко й Ігор Прозапас завезли все це переселенцям, з якими відбулося перше знайомство.
Минулого понеділка вони знову відвідали родину в Малій Осниці не з порожніми руками. Так, Алла Шарабурова придбала пральну машину, порошок, мило й засоби гігієни, дитячий одяг і манеж, штори, тюль, одяг. Сім’я Кошкіних поділилась кухонним куточком, ксьондз Владислав Лукашевич – два крісла. Сарненці, які побажали залишитись невідомими, передали також посуд, дитячу коляску та килимові покриття, а благодійний фонд «Глорія» - інвалідний візок для господаря. Василю, який нині перебуває в короткотривалій відпустці, аби допомогти батькам і дружині, привезли за його проханням пусті мішки й звичайну плівку для накриття бліндажів. Приватний підприємець Марія Король надала знову випічку.
Зі сльозами на очах родина зі сходу, що має офіційний статус біженців, зустрічала сарненських благодійників. Вони надзвичайно вдячні керівництву Маневицького району, сільської ради за отриманий хороший дерев’яний будинок (от тільки якась «добра» людина спалила хлів біля хати), дрова, якими їх забезпечили. Весною планують зорати землю, що давно ніхто не обробляв, і посадити городину. Благословляли також людей Малої Осниці, які оточили їх любов’ю й турботою, а також завдячували волонтерам, усім сарненцям, які долучилися до доброчинної справи й ніколи не ділили українців на «наших» і «чужих».
Переселенці втратили все, що мали, але знайшли підтримку на волинській землі, подружилися з сарненськими волонтерами. А Василь через декілька днів повертається в зону АТО боронити рідну країну.
Марія КУЗЬМИЧ.