Красовські творять красу

Бич сучасних людей – вічна нестача часу. Усе кудись поспішаємо, не звертаючи уваги на навколишню красу, а є люди, які не тільки її помічають, а й створюють власними руками. Та ще й передають знання та вміння в спадок дітям і внукам. До таких обдарованих особистостей належить Ольга КРАСОВСЬКА з с. Кричильськ – майстриня лозоплетіння, ткацтва, малювання, вишивки, поетичного слова.

Життя Ольгу Федорівну не тішило: батько загинув на фронті, маму часто відвозили до лікарні з серцевими нападами. Тоді дітьми (двома племінницями та чужою сиротою, що біля них годувалася) опікувалася тітка. У школі обдарованій дівчині вчителі пророкували майбутнє художниці, бо малювала напрочуд гарно, чим користувалися однокласники, прохали виконати домашнє завдання. Раннє заміжжя (у 23 роки мала вже трьох дітей) перешкодило отримати відповідну освіту, але потяг до живопису зберігся та втілився в середньому синові. Свого часу «Сарненські новини» писали про талановитого вчителя образотворчого мистецтва Кричильської ЗОШ І-ІІІ ст. Анатолія Красовського та його здібних вихованців – переможців багатьох престижних конкурсів не лише в державі, а й за її межами. Вочевидь, далися взнаки мамині гени, вміння бачити красу й передавати її голкою чи пензлем. Ольга Красовська демонструє першу роботу сина – казковий сюжет про Червону Шапочку, який прикрашає стіну в коридорі. Уже в цьому дебюті відчувається неабияка рука майбутнього майстра.
…Молоде подружжя захопилося лозоплетінням. Воістину доленосним став фотознімок, який чоловікова сестра надіслала Петру. На світлині її синочок сидить на плетеному стільці. Незвичні меблі так вразили, що вирішили спробувати й собі. Чоловік виготовив каркас, Ольга заплела сидіння, керуючись фотографією. Довго не виходила спинка, Петро спересердя викинув три стільці. Та наполеглива й терпляча дружина домоглася-таки свого. Довго розмірковувала, як же зробити плетиво в шаховому порядку, аж поки на допомогу не прийшли дитячі спогади. Тоді дівчинка у відсутність матері сіла за кросна й почала ткати. Як поглянула – ой леле! Замість правильних квадратиків – якісь кружечки. Поки менша сестра вартувала, спромоглася все виправити. Ось і зараз заплела спинку стільця рівненькими «шахами». Коли чоловік побачив тонку роботу Ольги, вирішив, що збиватиме основи, а безпосередньо плетінням займатиметься вона. Почин виявився вдалим, багато років демонстрували свою майстерність на різноманітних виставках у районному й обласному центрах, на які приїздили зі старшими внуками Анатолієм та Оленою.
- Привозити готові вироби забороняли, - розповідає Ольга Красовська, - вони мали бути незакінченими, а доплітали їх на очах у глядачів, щоб бува, не закралась у них думка, що це куповані речі. Біля нас завше збиралися люди. Саме закінчувала великого стільця, а внуки – дитячого, тим часом два потенційних покупця мало не побилися за їхній витвір. Так хотіли його придбати, що погоджувалися навіть на незавершений вигляд.
Спогадом про ті часи є два плетені дивани та столик, що й досі вірно служать доньці Анні, яка мешкає в Люхчі.
Та не лише красивими колисками й кріслами відома пані Ольга. Вишиті її руками літники, нагрудники, інші предмети національного вбрання столичний етнограф Ігор повіз у київський музей, як віршувальницю запрошують на весіл-ля, бо ніхто краще за неї не оспіває обряд взування тещі, не напише про матір молодої. Воно й не дивно, адже складала вірші дітям й онукам, вітання до уродин, іменин, тексти пісень.
- Якось до сусідів, - пригадує жінка, - приїхав гість з Польщі. Співали йому далеко за північ і сумних, і жартівливих, а він записував на магнітофон, хвалився, що ще й заробить на цьому.
Ольга Федорівна й досі непосидюча та беручка до роботи, хоча має 12 онуків і навіть 3 правнуки. Минулої зими виткала для невістки 16 покривал, а позаминулої виготовляла полотняні рушники. Щоб розповідь про традиційне українське ремесло не була голослівною, показує, як працюють на снувницях. Це семиметрової довжини каркас з кілками з протилежних боків. Нитку з клубка пропускає в ложечку (дерев’яна лопаточка з дірочкою) та протягує від одного краю до іншого, сплітаючи на зразок кіски. Коли ж пристрій вкритий ними, як павутиною, їх знімають і намотують на мотовило, або барабан, і тут на очах твориться веселка. Бо як інакше назвати ті диво-речі, що роблять на старовинному верстаті? Пані Ольга прискіпливо добирає цівку (щось на зразок веретена, на якому намотані нитки), легенько проштовхує човник, натискає на педалі – і на пасистому килимкові з’являється нова, поки що тоненька, смуга. Бувають же люди, обдаровані в усьому, - і в царині художнього слова, і в збереженні національних традиційних ремесел, і в пісенній творчості.
Своє вміння керувати кроснами демонструє дружина старшого сина Павла Тетяна.
- Любов до ткацтва прищепила мені й дітям свекруха, - розповідає на диво молода, хоча й багатодітна матір, жінка. – Раніше не відчувала такого сильного поклику до цього ремесла. Та коли взялася, повірте, відірватися не маю сил. Поки в плиті розгоряється, хоч півметра, а мушу виткати.
Охоче віримо, бо й нам, стороннім спостерігачам, цікаво й навіть трохи страшно спостерігати, як на древньому верстаті росте веселкове диво. Що вже говорити, коли така краса виходить з-під твоїх рук. Певно, саме почуття творця мав на увазі Сава Голованівський, коли проникливо писав: «Стіну збудовано чи зведені сталеві мости над виром буйної ріки – вони дорожчі за життя творцеві: в них почуття, любов його й думки». У родині Красовських почуття й думки направлені на створення красивого: чи то килимки Ольги Федорівни, покривала Тетяни, що є окрасою кафе «Ювілейне» в Рівному, картини Анатолія – і бажання поділитися ним з іншими.
Певно, поки є в державі люди, що пам’ятають заповіти предків і передають їх нащадкам, доти в України є майбутнє.