Опубліковано СН
Фото Василя Сосюка.
На долю цієї жінки-трудівниці випало чимало тяжких випробувань:пережила війну, голод, втратила чоловіка...
Давно літа на зиму повернули в Єфросинії Похозей із с. Цепцевичі, однієї з найстарших жителів району, влітку їй виповниться століття. Єфросинія Сергіївна народилась у сім’ї, де батьки, крім неї, виховували ще шестеро дітей. Була найстаршою, тож змалку в усьому допомагала їм у небагатому селянському господарстві. Дівчина росла працьовитою, меткою. Коли прийшла пора, зустріла гарного парубка, й молодята вирішили одружитися.
…Не знала, коли побралася з Яковом Кушніром, що їх щастя буде недовгим. Бо не прожила з чоловіком навіть року, як його забрали на службу в радянську армію. Як уже потім розказав його двоюрідний брат-фронтовик, який повернувся з війни, Яків воював у Росії, де й загинув у бою з фашистами.
Село окупували німецькі загарбники, які масово вивозили молодих людей на примусові роботи у свою країну. Тож і з Цепцевич теж забрали велику групу хлопців і дівчат, у тому числі і Єфросинію. І товарняком із Сарн повезли на чужину.
- Уже їдучи до Німечинни, відчула гіркоту рабської долі, – ділиться спогадами жінка. – Добиралися два тижні, потрапили на металургійний завод, а там було ще важче. Німці нас за людей не вважали, постійно знущались, били. Їли тільки два рази на тиждень, бувало, що й по місяцю голодували, перебиваючись лише листком капусти чи баландою. Зазвичай харчувались лушпинням із брукви, зіллям, яке зараз і корова їсти не захоче. А робити примушували по 12 годин - тягали залізяччя, біля нього й падали знесилені, та ніхто на це не звертав уваги.
Єфросинія від того всього тяжко захворіла. Лікар сказав, що це дистрофія і жінку треба краще годувати. А їй їсти вже й не хотілося, перестала й боятись, тож мовчки чекала смерті. Вісім таких хворих розстріляли в неї на очах, закопали поряд із бараком, де жили. Утім, жінка залишилась живою. Радості не було меж, коли 12 травня 1945 року їх нарешті визволили радянські солдати.
Додому з Німеччини їхали п’ять тижнів. Дорогою їли тільки сиру картоплю, знайдену на полі. Знову дошкуляв голод. Але все ж дісталася рідної домівки. Та на цьому випробування не закінчились. Не тільки не застала чоловіка, який загинув на фронті, а й батьків, котрі померли у воєнне лихоліття. У хаті залишились сиротами три менших брати й три сестри. Наймолодшому було чотири роки, сам він неймовірно зрадів, побачивши її.
Важко було молодій, змарнованій полоном жінці виховувати шестеро дітей, до того ж після війни настали голодні роки. Харчів не вистачало, одягу також, ніхто не допомагав, бо земляки самі потерпали від бідності. Так стала вдова мамою шести братів і сестер. Присвятила їм своє життя. Одружуватись вдруге не захотіла, бо вирішила зберегти вірність чоловіку. Жили Похозеї в маленькій хатинці, допомагали один одному. Та всім вижити не вдалось, не змогла врятувати від хвороби, викликаної голодом і бідністю, найменшого брата, який називав її мамою.
Коли в селі створили артіль, пішла працювати туди, тяжким трудом заробляла на кусок хліба для себе та сім’ї. Летіли роки, брати й сестри дорослішали, створювали свої сім’ї, будували хати. Нині, на жаль, більшість із них уже померли. А баба Єфросинія залишилась одна в хатині. Часто хворіє, зовсім не бачить. Та не жаліється на долю. Стареньку доглядають племінники, найчастіше навідується Оксана. Вона й грубку натопить, і їсти принесе. А довголіття тітки пояснює так: «Це Бог дав стільки років прожити за її доброту. Виростила шістьох дітей. Уже пенсіонеркою доглядала лежачу сестру».
Оксана хоч і не має сім’ї, живе з мамою Христиною Похозей, яка також уже потребує догляду. Тож просила, аби тітка йшла жити до них, але Єфросинія Сергіївна відмовилась, каже, що у своїй хаті їй легше. Жаліється бабуся тільки на те, що має невелику пенсію, хоч є учасником війни. Мабуть, не було кому за неї добиватися пільгового пенсійного забезпечення.
Незважаючи на тяжку долю, довгожителька ще все добре пам’ятає, зі сльозами на очах розказала про своє нелегке життя. І сподівається зустріти столітній ювілей у колі родичів і друзів.
Наталія ДЕМЧУК.