Опубліковано СН
Фото Василя Сосюка.
Найстарша жителька Стрільська відчула гіркоту сирітства, підлітком вийшла заміж, усиновила двох дітей, а за ударну хліборобську працю удостоєна медалі.
Відвідавши Олександру Сазонтівну вдома й спілкуючись з цією 95-річною жінкою, був вражений її розповіддю про життя-буття, по вінця повне добрими справами. До того ж, говорить вона так, що якби хтось незнайомий слухав, то не дав би їй і шістдесяти літ: доступно, послідовно, пам’ятуще. Знаю односельчанку не перший рік, бо чудова куховарка колись була наставницею моєї дружини під час їх спільної роботи в місцевому дитсадочку, де обидві готували смачні страви малюкам.
Олександрі було три роки, як раптово помер її батько Сазонтій, кондуктор поїздів. Мати наймитувала в багатіїв у Сарнах, а ті служницю не пускали в рідне село, де маленька дочка, наче сирота, жила в родичів. Не раз дівчинка зі старшою подружкою мандрувала до міста шукати матір, але рідко знаходила. Уже десятилітньою якось прийшла сама до мами, почала гірко плакати, не хотіла повертатись у Стрільськ. Тоді пані дозволила служниці залишити в домі дочку, аби Олександра теж наймитувала. Відтак дівчинка разом з матір’ю гнула спину на багатіїв: прала, полола клумби, грядки з городиною, поливала рослини тощо. Так тривало три роки, після чого обидві наймички повернулись на постійне проживання в Стрільськ. Звичаї тих часів відчула ще 14-річною, коли її примусили вийти заміж за місцевого парубка Василя. Згадує про весілля:
- Мати заколола кабанця, приготувала хлібного квасу, напекла калачів і булочок – і все те поставила на стіл запрошеним гостям. Спиртних напоїв не було. Судженого знала з дитинства, грались разом на вулиці, але він не залицявся, навіть не сказав про бажання одружитись. Прийшли свати від нього раптово, я заплакала й утекла до сусідів. А вже на повторному сватанні мене якось умовили дати згоду, жених залишився на ніч у моїй кімнаті. За два тижні справили скромне весілля.
Через бідність учитись у школі так і не довелось. Однак церкву відвідувала у святкові дні, співала в хорі. Односельці хвалили Олександру за гарний голос.
Будні жінки від зорі до зорі наповнювались нелегкою працею. Згадує голодні післявоєнні роки. Тоді на жорнах молола зерно на борошно, з нього пекла вдома хліб. Ткали на кроснах полотно, щоб було з чого пошити одяг. Мала в хаті й ступу, в якій товкли просо на пшоно. Бувало, у ті роки в село приїжджали озброєні люди, які називали себе повстанцями, і, погрожуючи зброєю, забирали насильно з селянських дворів худобу, птицю, зерно. Везли награбоване невідомо куди. Трудилась на своєму полі: мали три гектари ріллі. Коли за-брали землю в колгосп, то змушена була працювати в рільничій бригаді, причому скоро стала передовиком виробництва. Згодом Олександру Жилко призначили ланковою, а за успіхи у вирощенні сільгоспкультур нагородили медаллю, яку отримала в Москві на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства.
У рідкісні години дозвілля жінка любила вишивати на власноруч ви-тканому полотні. Навіть свої вишивки носила в сусідні села на продаж або обмінювала на зерно. Досі зберігаються вдома у ветерана вироби її вмілих рук. Показала їх з гордістю.
Разом із чоловіком Василем виростила четверо дітей. Старшого сина вже немає в живих, молодший доглядає матір, дочка Гапка мешкає неподалік, друга – у Клесові. Олександра прийняла у свою сім’ю двох сиріт-хлопчиків, усиновила їх. Одному було вісім літ, другому - десять. Під її опікою виросли, відслужили в армії, одружились. На жаль, прийомні сини вже пішли у вічність. У 1993 році помер і глава сім’ї Василь, який усе трудове життя працював лісником у Стрільському лісництві.
Нині живе Олександра Сазонтівна з сином Юхимом, невісткою Марією та внучкою Ольгою в оселі за двадцять метрів від Случа. Діждала 14 внуків, 19 правнуків і 6 праправнуків. Скільки йшла по життєвій ниві, на здоров’я не жалілась, але тепер воно підводить: уже п’ять років частіше доводиться лежати, ніж ходити. До того ж, нещодавно зламала ногу. Не втримався й запитав у найстаршого жителя села про секрет довголіття. Відповідь була такою:
- З дитинства до похилого віку працювала. Мабуть, немає такої роботи в селі, до якої б не доклала рук. Жодної служби в церкві не пропустила, часто їздила паломницею в Почаївську лавру. Любила співати в церковному хорі й у сільському клубі. Ніколи не вживала спиртного.
Однак головне в незвичайній долі звичайної жінки те, що не зламалась під ношею випробувань, завжди робила добро, піклувалась з любов’ю про рідних і прийомних дітей, достойно виконала величну місію матері-трудівниці.
Василь Зіневич.