Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Фото автора.
Летять роки, як лебеді у вирій. Не зупинити їх, не
повернути. Ще ніби вчора Віра та Микола Кичани зі Зносич були нареченими, а нещодавно відсвяткували діамантове весілля.<!--break-->За щедро накритим столом гомоніли до півночі. Веселились
і плакали, бо хоч і прожили ювіляри, як голуб з голубкою, – перипетій долі все
ж вистачало. Сьогодні обом далеко за сімдесят. У минулому роки тяжкої праці в
колгоспі та на рідній землі. Подружжя славно
трудилось, звело за життя аж три будинки. Крім того, виростили та благословили у світ п’ятьох
синів, троє з них пішли стежкою батька й стали успішними ветеринарами.
У селі
про Кичанів кажуть тільки хороше: добрі, привітні,
трудолюбиві. Старожили відповідають, мовляв, що посієш, те й пожнеш. Вони знали
один одного завжди, адже мешкали по сусідству, у звичайних сільських
родинах. Дитячі роки
закарбувались у пам’яті стареньких і понині. Щоправда, не зі сльозами радості, а болю згадує своє босоноге дитинство сивочола бабуся.
Надто війну. Коли вона розпочалась, батька, який був єдиним годувальником
багатодітної сім’ї, забрали на фронт. Вєрка (так любляче звали її
рідні) того року якраз пішла до школи.
- Навчання
тоді як такого, то й не було, - розповідає бабуся. - Доводилось більше працювати, ніж
учитись. Крім домашньої роботи, пасла чужих
телят, обробляла городи.
Тож
закінчила лишень чотири класи, а далі - знову працювати.
Багато трудились з майбутнім чоловіком: то картоплю разом збирали,
то сіно звозили.
У юності Віра Олександрівна славною була. І Микола кохав її,
коли порались по господарству, очей не зводив з помічниці. Від палких поглядів дівчина ніяковіла, але й гадки не мала, що
юнак, якому ледь виповнилось 16 років, давно закоханий у неї і будь-що
доб’ється взаємності. Так і трапилось, молодята полюбились, а за півроку стали
на шлюбний рушничок.
Перші
декілька років мешкали з батьками, відтак звели власний будинок. А невдовзі
лелека приніс у молоду
сім’ю сина Володьку. Здавалося б, усе мало бути добре, але раптом Миколу
призвали до військкомату, а там на службу. Три роки Віра Олександрівна чекала
коханого. Часи, коли
жила без нього, й згадувати зась. Бо кому, скажіть, у селі без господаря легко живеться?
Коли Микола Петрович повернувся, одразу подався здобувати омріяну спеціальність
ветеринара. І хоч навчався на заочній формі, у справі розумівся добре. Працював у колгоспі,
де утримували тисячі голів великої рогатої
худоби та свиней. Тож роботи молодому фахівцю вистачало. Не відмовляв і тутешнім жителям, і
мешканцям сусідніх населених пунктів, які, дізнавшись про талановитого
ветеринара, звертались за допомогою вдень і вночі.
Минали роки, оселя Кичанів повнилась дитячим щебетом. Батьки мріяли про
доньку, але народжувались хлопчики. Сьогодні вони їх найбільша гордість. Зі сльозами
на очах згадують пенсіонери, як ростили синів. З дитинства прищеплювали любов
до рідної землі, вчили сумлінно трудитись, з совістю йти по життю. Бувало, Микола
Петрович посадить дітей на підводу - і їдуть гуртом рятувати хворих теличку чи
поросят. Хлопці захоплено спостерігали за батьком, а коли підросли, навіть
допомагали йому. Вочевидь, це й визначило подальшу долю трьох старших дітей,
які вступили до інституту ветеринарної медицини. І зараз Микола Петрович передає синам професійні навики. Адже за плечима
неабиякий досвід - 40 років роботи у ветеринарії.
Безумовно, кожен з синів досяг у цій галузі певних висот. Старший Володимир
працює провідним спеціалістом у Костопільському управлінні ветеринарної
медицини, середній Петро - начальник районної державної ветлікарні в цьому ж
місті. Трудиться ветеринаром і молодший на декілька років Микола, щоправда, у
Березнівському районі. Двоє наймолодших заробляють на життя в інших сферах.
Діти приїжджають до батьків на вихідні та свята. Тут, в отчій хаті, завжди добре
та затишно. Кімнати, як і колись у
дитинстві, прикрашають викохані ненькою вишиванки та розкішні квіти. Зібравшись
за обіднім столом, годинами воркують про життя, роботу, здобутки. Батьки
радіють за дітей і пишаються ними, бо трудяться на благо держави.