Хай Новий рік продовжує мирні будні…

Чоловікам завжди було нелегко. Із історії повсякчас відлунюватимуть часи лихоліть, руїн рідної землі і тривог, що їх довелося переживати поколінням.

А вони, чоловіки, першими, подеколи ціною найдорожчого – життя, відстоювали мирне небо і над своєю Вітчизною, а іноді… Зрештою, куди б не кинула їх доля, спрагло виконували свій священний обов’язок, поспішаючи повернутися на отчий поріг з таємничих і бентежних доріг чужих країв. Як от, скажімо, сарненець Олексій ПУПКО.
За вікном примхлива зима. То морозець «ударить», а то відпустить, і пливуть сніги сірими струмками. Ніби весна. З дахів - капіж, під ногами - чав-чав. Така собі банальна картина звичайнісінького буденного дня. З Олексієм гортаємо товстелезний альбом з незвичним надписом «Пардубіце, 1968-1970». Це своєрідний армійський щоденник земляка, на долю якого випала служба далеко від рідного дому.
Спочатку була незнайома Німеччина з її педантичними громадянами, які не дуже дружелюбно, а, напевно, більше з обережністю, настороженістю дивилися на солдат у захисного, кольору хаки гімнастерках, чоботях… Ішов травень 1968-го. Навкруги вирувала така чудова весна! Легенький вітерець тихо колише верховіттям дерев, шепочеться, пригинаючись, трава від його подиху. На цвинтарі Дальчів, неподалік Франкфурта, Олексій разом з іншими новобранцями приймав військову присягу. Попри красу весняного дня, на серці було тривожно: ятрили розповіді про те, що під час Великої Вітчизняної війни тут знайшли вічний спочинок майже п’ятсот офіцерів, солдатів, які звільняли місцевість від німецько-фашистських загарбників. Пожовтілі знімки відтворили ту незабутню подію…
Далі групу військовиків зв’язку, у т.ч. Олексія Пупка, перекинули в Еберсвальде, де стояв штаб 20-ї армії. Тут навчався азам військових спеціальностей, зокрема радіотелеграфіста, удосконалював майстерність володіння передавачем. Азбуку Морзе знав назубок, хоч підніми серед ночі.
Згодом армійська служба повела… Перебував у складі взводу зв’язку окремого розвідувального батальйону особливого призначення, який як у мирний час, так і в період бойових дій виконував відповідні завдання й підпорядковувався безпосередньо розвідувальному відділку 20-ї армії. У серпні 1968-го війська підтягнули на навчання до кордонів з ЧССР. Однієї ночі батальйон підняли по бойовій тривозі. Тривога й невизначеність переповнювали кожного: не встигли, як кажуть, прижитися в Німеччині, а тут один за одним нічні марш-кидки. Вночі то й не дуже зорієнтуєшся. Треба, значить, треба. А на ранок стало відомо, що згідно з наказом вищого командування ввійшли в Чехословаччину…
Батальйон, пригадує сивочолий Олексій, як кажуть, ішов у другому ешелоні військ і в його обов’язки не входило вступати в бойові конфлікти та перестрілки… Та й наказ на «Вогонь!» відповідати вогнем надійшов не відразу, а десь майже через тиждень після того, як перетнули кордон. Хоча зі зброєю не розлучалися ні вдень, ні вночі, навіть спали з автоматами. А як же інакше. Наприклад, одного надвечір’я біля Праги їх обстріляли з кулемета. Добре, що частина розташувалась на пагорбі, а кулеметник, який стріляв з кущів знизу, був недосвідченим, тож усі його кулі летіли, слава Богу, над головами. У сутінках трасуючі добре було видно.
З караульних постів, що були розташовані внизу пагорба, у відповідь відкрили вогонь з двох автоматів і випустили в бік снайпера по рожку набоїв. Обстріл відразу ж припинився, а пізніше в чагарнику знайшли чимало гільз від відстріляних патронів з кулемета. Хто стріляв – невідомо. Одно слово, розгортались бойові дії…
Батальйон займався нелегкою справою: виявляв місця роботи й перебування чужих радіостанцій, збирав оперативну інформацію. Як кажуть, слухав ефір і через розвідувальний відділ центральної групи військ, якому був підпорядкований, передавав зібрані оперативні дані відповідним органам, за якими проводили виїмку апаратури, радіостанцій, зброї, вибухівку. Зізнався, що особливо напруженими були чергування під час проведення навчань за участю військ Федеративної Республіки Німеччини, США. Надовго, напевно, на все життя запам’ятав навчання під кодовою назвою «Зелений дуб», «Чорний лев» і т.п. Пеленгатори, радіотелеграфісти ні на секунду не відривалися від апаратури, хоча перед очима літали «мухи», дерев’яніла спина. Високо тримали честь радянського солдата, імідж збройних сил СРСР, що вважалися оплотом миру. Олексій і понині гордиться, що служив у прославленій Радянській армії, яка визволила і свій рідний край, і країни Європи від фашистського ярма. І якою радістю й щастям було, коли за вдало виконану роботу бійці батальйону отримували винагороду – 10 діб короткотермінової відпустки з поїздкою, не враховуючи часу на дорогу! У серпні 1969-го так відзначили за успіхи у військових навчаннях і Олексія Пупка: цікаво було зустрітися з рідними, друзями, однокласниками, знайомими.
Запам’ятав і ставлення мирного населення до вояків Союзу. У цілому воно було приязним, та довелося бачити й таке: молода мама йде з малям, а воно, побачивши, як проїжджає машина з бійцями, махає їм рученям, за що від матусі отримує стусана… Або старенькі, які при проходженні військової колони через селище, спочатку обережно виглянуть зі свого двору, роздивляться навкруги і якщо поблизу нікого немає, то в знак привітання помахають рукою…
А якими були стосунки з чеськими військовиками? Досить часто доводилося бувати в їх частинах, де показували техніку, озброєння. «Хоча що там дивитися, - зауважив Пупко, - в усіх країнах Варшавського договору була однакова військова техніка і зустрічі проходили майже за одним сценарієм: спочатку нас називали друзями, а після обіду, коли від чеського вояка вже несло спиртним, - «захватчиками». Чому? Пояснювали, мовляв, не самі до них «прийшли», а привели німців і югославців, які не були такими гуманними, як ми. А при найменшому конфлікті, непорозумінні бралися за зброю… До речі, у той час чеським воякам дозволялося пити пиво. Якщо радянські солдати, тільки вишикувавшись і застебнувши на гімнастерці всі гудзики, могли йти в клуб, то чеські дозволяли собі бути в розстебнутому обмундируванні, тапочках на босу ногу, з пляшкою пива в руках. Та й на заняттях у класах вони сиділи в тапочках, а черевики стояли в коридорі. А радянські зранку й до команди «Відбій!» не знімали чоботи»…
До слова, першу зиму рота зв’язківців дислокувалась у палатці, яку опалювали «буржуйкою», доводилося ночувати і в… конюшні. Новий 1969 рік зустрічали в бараці, правда, з ялинкою та солодощами, скромно, але задушевно вітали один одного, згадуючи домівку. Ось у таких умовах і гартувалися характер, витримка та стійкість.
Та і це ще не все. Де бралися сили та снага займатися спортом? Часто посеред плацу вишиковувалися спортсмени. Олексій же обрав важку атлетику: вижимав гирі, штангу. Якось замполіт частини натякнув, мовляв, коли постараєшся й успішно виступиш на змаганнях частини, то в першій партії поїдеш додому. І Олексій постарався! Так і було. Однак при звільненні в запас від Олексія Пупка та його побратимів відбирали підписку, що не мають права з будь-якої причини виїжджати за кордон і розголошувати військову таємницю. А нею було навіть те, де, в якій військовій частині служив… Суворо зберігався і її номер та назва на прапорі, який зашивали шматком червоної тканини…
Довго розмовляли з Олексієм. Ветерану праці було що згадати, розповісти. Адже після служби життя продовжувалося. Закінчив Львівську спеціальну середню школу міліції, навчався в Київській вищій школі міліції МВДС СРСР, працював слідчим, начальником відділення райвідділу УМВС України, старшим юрисконсультом. Разом з дружиною Фенею виростили трьох хороших синів. Дорослі вже, мають сім’ї, порадували онуками. Здавалось, жити та радіти. Та несподівано чорним крилом торкнула родину біда: не стало найстаршого Олега, вдовою залишилась дружина, без батька донечка, без сина – батьки. Додалося всім сивини, досі душу ятрить та трагедія, тут знову біда - через два місяці пішла у вічність матуся - єдина опора в житті Олексія… «Але треба жити, хоча вже стільки ударів піднесла доля, що подеколи здавалося - не витримаю», - зізнається Олексій.
Незважаючи на пам’ятну подяку за підписом міністра оборони СРСР Гречка за участь у бойових діях у ЧССР, про що записано в графі № 18 військового квитка, довгий час не міг отримати відповідне посвідчення. Хоча неодноразово звертався до військових структур, у тому числі і в Центральний архів Радянської армії. Відповідь приходила одна: «Збройні сили Радянського Союзу участі у військових діях у Чехословаччині в 1968 р. не брали». Отакої! Вже в 1998 році, через 30 років, посвідчення таки отримав…
Цей, уже сивочолий, чоловік, рядовий таємних військових інтриг, розповідає про пережите спокійно, без емоцій, зраджують тільки колись голубі озерця очей. Ні-ні та й зволожить їх росина-сльозина: таке перенести.
- Тож хай новий рік, – каже на закінчення розмови Олексій Пупко, - продовжує мирні будні, примножує благополуччя кожній родині, аби не знади випробувань і труднощів, що випали на мою долю.
Раїса БРИЧКОВА.