Опубліковано СН
Хоч як нелегко це чути, але ваша бабуся і справді тяжко хвора. На жаль, їй уже нічого не допоможе, але полегшити страждання можете. Необхідно лише знайти потрібні препарати. Думаю, відважитесь на цей крок», - ці слова Олександра перекручувала в голові декілька разів, адже після зустрічі з лікарем її вже ніщо не цікавило. Єдина рідна людина, яка залишилась, і та незабаром покине.
Дівчина прийшла додому з болем у серці. Повільно перекладала документи, переглядала рецепти, а в голові промайнуло: «Пів на десяту. Потрібно лягати спати, щоб завтра якомога раніше прокинутись і поїхати за ліками…». Думки раптом обірвав голос:
- Внучко, подай склянку води, а то щось у роті пересохло.
- Уже йду, - промовила спокійним голосом, щоб зайвий раз не примушувати стареньку хвилюватися.
- А ти що, кудись збираєшся?
- Так, бабусю. Мені потрібно в місто поїхати по роботі. Але ти не хвилюйся, я вже попросила тітку Олену, щоб побула з тобою, коли мене не буде. Знаєш, заодно вітаміни тобі куплю.
- Бережи себе, дитино. І… талісман свій бережи, - прошепотіла, пригортаючи Олександру.
Саша лежала на ліжку й дивилася на зоряне небо крізь вікно. У голову приходили страшні спогади. Різні… Згадала маму. Хоча бачила її тільки на фотографії, та тепло й ніжність неньчиних рук назавжди закарбувались у пам’яті.
Дістала маленький амулет і промовила:
- Як же, мамо, мені погано без тебе!
Жінка померла, коли Олександрі було лише шість років. Тяжко захворіла й сама прекрасно розуміла, що довго не протягне. Донечці на згадку лишила маленький талісман, точніше, його половинку. Дівчина вірила, що він допомагає в скрутні хвилини, адже тоді мама «зачарувала» його: «Там твоє щастя, і там твоя доля. На світі є ще інша половинка. Віднайди її! Тоді зрозумієш, що в цьому світі не одна…».
Ранок… Він прийшов занадто швидко, так, що просто не зорі-єнтуватися в часі, приніс страшну правду, жорстоку реальність, яка робила життя буденним і сірим. Саша вийшла на двір, відчула приємний запах свіжого повітря, наповненого пахощами розквітлих троянд. Сонце в небі стояло високо й ніби посміхалося, але тяжкі обставини змусили забути про цю радість. Знала, що день видасться нелегким, адже не була впевнена в тому, чи зможе за такий короткий термін зробити найважливішу справу — знайти необхідні ліки…
Олександра стояла в коридорі довжелезного п’ятого поверху лікарні. Білі стіни непокоїли душу. Юнка прийшла з надією, що медик, який знає історію хвороби бабусі, зможе хоч чимось допомогти. Дівчина боязко відкрила двері й з тривогою в серці зайшла до кабінету. Лікар зустріла Сашу приємною посмішкою. На вигляд жінці було років 27. Вона дивилася на сердешну великими зеленими очима так, ніби розуміла душевний стан і занепокоєння. Катерина Романівна знала про головну проблему, яка їла зсередини Олександру:
- Сашо, не переймайся. Ти ж не винна, що так трапилося. Значить, на все воля Божа.
- Як не перейматися, коли не можу бачити, як вона страждає? Мені здається, що то моя плата за якийсь поганий вчинок, - плачучи сказала.
- Не кажи так! Погодься, жінка вона все-таки похилого віку, ти хороша дівчина, просто змирися й живи далі. Тобі ж іще інститут закінчувати. Починай думати про себе. Вважаю, що твоїй бабусі буде набагато легше, якщо вона знатиме, що з тобою все гаразд.
- У мене, крім неї, нікого нема. Нікого…
- Я тебе розумію, - сказала жінка, витираючи сльозу.
- Не розумієте…
- Чому ж? У мене, до речі, взагалі батьків не було. Я виросла в дитбудинку. Матір з невідомих причин покинула немовлям. Так що я взагалі не знала, що таке материнська любов і ніжність. Правда, коли залишала мене, на шию повісила талісман. Так, нічого особливого, шматок металу, але знаєш, я навіть впевнена, що він мені чимось допомагає.
- Талісман? Який талісман? Ви його носите? - запитала здивовано Саша.
- Так. Ніколи не знімала. Мій оберіг… - вона дістала блискучий амулет і показала дівчині.
Олександра стояла, зачарована знахідкою, лише розгублено шепотіла:
- Цього не може бути! Це ж… як так?
Швидко дістала свого «янгола-охоронця». Він нагадував той, який був у руках лікарки. Було помітно й неозброєним оком, що це половинки, що точно підходять, як пазл. Вони стояли та дивилися одна одній у вічі. Не намагалися щось з’ясувати чи зрозуміти. Кожна з них і так знала правду, яка розділяла їх стільки років. Тож недарма казала їх матір: «Там твоя доля, і там твоє щастя…».
Інна ЦАРУК,
м. Сарни.
Коментарі
Гість replied on Постійне посилання
дуже
дуже подобаються ваші твори