Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
дні, коли визволяли Сарни від німецько-фашистських загарбників, місцевий старожил Федір Потапович
Вісімдесятидворічному Федору Потаповичу не спиться, напевно, декілька ночей підряд після нашої з ним розмови про незабутні січневі дні 1944-го. Коли гітлерівський чобіт зачовгав по рідній землі, йому було тринадцять. Разом з ровесниками пас худобу і бачив, як чужинці, щось гелгочучи по-своєму, на велосипедах, мотоциклах з автоматами на грудях, колонами, групами їхали і їхали на Схід. А червоноармійці без бою відступали… Ніяк не могла переповнена болем і неясністю душа зрозуміти, чому так… І досі тремтить мова, коли згадує чорні дні окупації: «Не доведи, Господи, повторитися»…
Не вірилося, коли на четвертому році страшної війни загриміла визвольна заграва й над рідними Сарнами. Родина жила на східній окраїні, в Доротичах. Феді вже йшов шістнадцятий рік і добре, ніби вчора, все пам’ятає. Як горіли-палали клуні, а в декого й будинки. Фашисти, відступаючи, все палили, аби не видно було, як тікають. У диму й згарищах і справді важко було щось розібрати. Фашистських зайд не врятував навіть величезний, чотирикілометровий протитанковий рів, якого викопали зігнані з міста і прилеглих сіл люди. Декілька днів там гнула спину, натираючи до крові мозолі на руках, і молоденька Тоня, яка згодом стала Федорові за дружину. А ще пам’ятає кровопролитні бої біля Свято-Троїцької церкви, що стоїть на підвищенні, зі східного боку її обіймає Случ. Ворог зайняв оборону поблизу храму на узвишші, сапер прилаштувався навіть на дзвіниці – і тільки солдати піднімуться в атаку, як противник і полосне свинцевим дощем з вигідної позиції.
- Полягло там наших солдатів, полягло…, - пригадує чоловік. - Тоді знайшовся з сільських відважний Дудек (так його звали в селі), непомітно якось забрався на дзвіницю й задушив ворожого стрільця.
Стомлені та виснажені нерівним боєм, червонозоряні бійці вибили-таки супостатів. Маючи коней, Федір з батьком перевозили загиблих солдатів у братську могилу, яку викопали біля церкви. Бачив, як наші підірвали залізничний міст, щоб ворогам не підоспіла підмога. Німці взялися поспіхом будувати інший. Але було вже пізно…
- Бій за Сарни тривав десь днів зо три. Війська наступали з Люхчі. Навкруги все гриміло, горіло. Страшно було, та хлопці є хлопці, - продовжував пригадувати Федір Титович. - Хотілось на власні очі побачити все. Чули, з боку Обірок свистіли «катюші», яких окупанти боялися найбільше.
Після звільнення Сарн у Радянську армію гнати ворога з рідної землі призвали старшого брата Максима. Спокійний, роботящий, його в сім’ї всі любили й не сподівалися, що бачили тоді востаннє. Весною 1945-го Потаповичам з Німеччини прийшла похоронка: «Червоноармієць Потапович Максим Титович загинув смертю хоробрих 3 травня 1945 року»…
- Війна є війна, - каже на закінчення розмови сивочолий Федір Титович, якому також довелося скуштувати армійського хліба.
Правда, після визволення його забрали за повісткою райвійськкомату в залізничне училище – вузловій станції Сарни потрібні були спеціалісти. Адже була дуже зруйнована від безперервних бомбардувань ворожих літаків. У 1946-му закінчив курси помічника машиніста, через 2 роки – машиніста. Водив паровози, поки в 1950 призвали на дійсну службу. Залишив дружину, двох діток. Відслужив. Працював на залізниці, трохи інкасатором-водієм банку «Україна». Нині - на заслуженому відпочинку. Старші дочка Надія і син Дмитро живуть у Росії, але навідуються в гості до самотнього батька. Три роки тому померла турботлива дружина Антоніна, з якою в любові, злагоді та мирі прожили шістдесят два роки. Мало не щодня провідує син Володимир, який мешкає в Сарнах. По-синівськи щиро піклується про здоров’я батька, переймаючись його проблемами, не залишає наодинці й брат Микола. От і на Різдво завітали до старенького і брат з сім’єю, і Володя зі своїми дітьми. Так що не дають сумувати. Бо пам’ятатимуть довіку, і своїм дітям і онукам передадуть пам’ять про чотири роки надлюдських випробувань Великої Вітчизняної війни і ратні труди українського народу, який разом з воїнами інших національностей зламав хребет коричневій чумі, визволивши свій край і країни Європи від поневолення.
Раїса БРИЧКОВА.
Коментарі
Поліщук replied on Постійне посилання
Яка ж безбожна брехня! Деколи
Яка ж безбожна брехня! Деколи перечитуючи Ваш бойовий листок Сарненської Радянської влади, так і хочеться назвати вашу писанину "Будівником комунізму". Ви майже ніяк не допетраєте,що Україна давно незалежна. А чуми були дві- червона і коричнева, до
вашого відома пані Бричкова Раїса. Історію рідного краю треба вивчати,як слід, а не слухати пастушків, які мабуть вже не пам"ятають, що їли вчора, і що ж міг побачити Доротицький 16-річний пастушок, як відступали руські і все...