Загоював чорнобильські рани

Роки, як казкові легкокрилі птахи, яким ніколи зупинитися.

Мчать, розсипаючи іскри-пір’їни, аби нам світити, нагадувати про швидкоплинність і непередбаченість життя, яке подеколи підкидає такі несподівані віражі, що, здається, не кожному під силу витримати. Чимало на життєвому шляху пізнав і Василь ДОБРИНСЬКИЙ…
Стриманий і скромний, тож мало хто з сарненців знає, скільки йому довелося пережити. Народився у звичайній сільській родині, де, зазвичай, змалку привчають дітей до всілякої роботи, труднощів, терпіння й наполегливості. Коли після школи прийшов час служити в армії, охоче вдягнув солдатську форму. Гордився, що влився в ракетну бригаду батареї управління однієї з військових частин Новоград-Волинська. Напевно, тому з цікавістю й опанував ази майстерності роботи на радіостанції. Після чергових навчальних занять це помітило й командування, призначивши її начальником. Розумів, як це відповідально.
Куди тільки не стелилися солдатські дороги! Об’їздив з радіостанцією й підлеглими - механіком і водієм - не тільки всю Україну, залишаючи позивні на Тучинському (Рівненщина), Рава-Руському (Львівщина), Радехівському (Волинь) та інших полігонах. Навіть на міжнародному, що в Росії, пощастило два роки пробути. Там військовики країн Варшавського договору практикували пуск ракет. Василь зі своєю командою забезпечували зв’язок. Діяли блискавично, гідно відстоюючи честь радянського солдата. Адже навчилися до автоматизму відпрацювати кожен момент процесу налагодження зв’язку. Вдавалося це за 30 хвилин – швидше передбачуваних нормативів. До слова, майже щокварталу частина брала участь у відповідних навчаннях різних рівнів, про що Василь згадує з гордістю. Служба в Збройних силах, зауважує, була справою честі, доблесті й геройства для кожного юнака.
Молодим сержантом зі значком «Відмінник Радянської армії» звільнився в запас і за комсомольською путівкою, у складі загону з 140 демобілізованих солдат-добровольців Прикарпатського округу прилетів у м. Надим, де розміщений трест «Північтрубопровідбуд». Саме його виробничники прокладали знаменитий грандіозний газопровід Уренгой-Помари-Ужгород, де потрібні були поповнення, нові робочі руки. Новачків поселили в пристосовані, нашвидкуруч збиті з фанери приміщення, які наскрізь пронизували дошкульні північні вітри, заметілі. Обіцяли багато, приїхали, а тут…
Вибору не залишилося, змушений був разом з такими, як і сам, слюсарювати. Знову ж таки в примітивному гаражі, де свистіли вітри… Ремонтував зношені потужні КамАЗи, МАЗи, Урали… Адже МАЗ, скажімо, тягнув зварених 2-3 труби діаметром 142 сантиметри, довжиною 33-36 метрів. А це 24 тонни. Траплялося, за виробничою необхідністю, подеколи «тягнули» по два так званих сплетіння – 48 тонн. Хоч би яка потужна машина була, а довго не витримає. Отож заганяли в гараж і Василь з колегами «чаклували» над нею.
Невдовзі пофортунило: записався на курси водіїв. По їх закінченні показали старенький розбитий МАЗ: відремонтуєш – твій. Загорівся хлопець і незабаром разом з напарником Сергієм звозили розкидані по трасі довжелезні труби. Возили й анкери, заізольовані плити, які трубоукладальники кранами втягували в траншеї. Здогадалася: пекельна то була робота, ще в таких складних погодних умовах. Та чоловіча гордість і стриманість не дозволяли Василеві зізнатися про це навіть у душі. Мовчки відпрацював зміну й замертво падав відпочивати в гуртожитку, що стояв, як кажуть, на семи вітрах. Снилися близькі серцю брат, рідні, друзі. Яким був щасливим, коли надали відпустку!
Примчав додому стомлений, але збадьорений, що знову на рідній землі, порозі отчої оселі. Ні з ким не ділився, як неймовірно тяжко працює. Навіть нині намагається не все згадувати, як не розпитувала. Вважає, чоловіку не личить ремствувати. Три кращі молоді роки віддав славнозвісній будові та потягнуло додому… кохання. Коли вдруге приїхав у рідне село, одружився. Й уже не з таким настроєм повертався в Надим. Незабаром трапилась нагода розрахуватися: приїхало чимало новеньких…
Влаштувався на роботу в Сарнах в автопідприємство-15640. Ніби змовились: доручили відремонтувати Урал. Хорошу школу пройшов на Півночі, тож справився без проблем. Згодом пересів на самоскид. Розвозив з Клесова відсів, асфальт на шляхи, що прокладали до сіл Дубровицького та Зарічненського районів. Освоїв і бензовоз… Начебто, все було гаразд, і передбачити не міг, що чекає попереду. У молодого подружжя підростав дворічний Сашко. Ладилося на роботі. Та саме перед Новим 1987-им, 29 грудня, Василя Добринського послали у відрядження у складі автоколони, підпорядкованої Мінавтотранспорту України. Бензовозом зупинився на території Бородянської автобази. Зима видалася суворою. Морози були такі, що звичайний бензин замерзав. Навіть залите в бак арктичне дизпаливо, що возив на самісіньку Чорнобильську АЕС, при заправлянні пінилося…
Що й казати, тривожно було: страшно дивитися на безголосі німотні села Залісся, Черевач, повз які проїжджав, на притрушені снігом, наче заржавілі сосни, що видавалися казковими. Та й люди, яких бачив, з ким доводилося спілкуватися, були небагатослівними. Всіх пройняла спільна біда, прагнення швидше ліквідувати наслідки трагедії. На пунктах спеціальної обробки солдати мили водою з порошком вантажівки, що повертались з атомної, а водії… Їх ніхто ні про що й не питав. Колона стояла в Бучі, жили в Зеленому Мисі, щоранку виїжджали в уже знайомий рейс. До Чорнобиля добиралися через декілька міліцейських пропускних постів: Дитятки, Діброва, Вільга… На одному з них, пригадує, патрульно-постову службу ніс сарненець Михайло Соловей. Немає вже земляка: серце не витримало. Свою чорну справу зробив, напевно, Чорнобиль…
Василь довгенько мовчав. Розуміла, не хоче, боляче згадувати. Хоча й нелегко давалося й пізніше. Підприємство з часом залихоманило. Змушений був розпрощатися з колективом, шукати іншу роботу. Пощастило знайти у військовій частині А-0154. Через два роки племінник дружини заманив на будівництво в Москву. У складі виробничників концерну «Монарх» будували Льодовий палац, що на Холдинському полі, баскетбольний комплекс на Крилатському, поблизу Гребного каналу, корпус управління внутрішніх справ столиці й ін. Усе, звичайно, не перелічити. Почав бетонником, а потім теслював. Отаку школу життя пройшов 52-річний Василь Добринський, ще сповнений сил, хоча подеколи відчуває, що і його підкосив Чорнобиль. Та він нізащо у світі не зізнається в труднощах, слабинках! Навіть на зустріч погодився з другого наполегливого запрошення, мовляв, «що про мене писати, нічого особливого не робив, а нас багато працювало, загоюючи чорнобильські рани»…
Минає 25 весна, а спогади, пережите, тривоги не полишають. Тішить родина. Дорослі син Олександр і дочка Юлія займаються підприємницькою діяльністю, мають справу з комп’ютерами, користуються в сарненців повагою й авторитетом. Олександр, наприклад, знаний висококваліфікований майстер своєї справи, його активна життєва позиція полонить сміливістю, відповідальністю, порядністю. Про це кажуть, у першу чергу, й оператори комп’ютерного центру регіонального часопису «Сарненські новини», трапляється, виручав газетярів і вночі, коли мали проблеми з Інтернетом…
Дружина Наталія працює в дитсадку «Казка», а сам господар, герой замальовки, вирішив «відпочити». Займається улюбленим заняттям – шахами, якими захопився ще з дитинства, щось майструє. А найчастіше бавить трирічну внучку-щебетушку Настусю. Її мама Катя, любима невістка, вчиться в Дніпропетровській митній академії. Дай Бог, щоб все було, як нині, спокійно. Щоб завдана Чорнобилем трагедія не повторилася більше. Хтозна, чи вдасться часові загоїти рани? Щовесни, коли вистрілює забруньковане віття дерев, Василь Добринський, як і тисячі ліквідаторів плачевних наслідків катастрофи, згадує Чорнобиль, тяжку працю, коли задля України поклали своє здоров’я, складаючи низький уклін у хвилини мовчання, вшановуючи тих, кому вкоротила життя смертельна заграва над Чорнобилем 26 квітня 1986-го.
Раїса БРИЧКОВА.