Життєві випробування Ганни Кочиної

На Сарненщині мешкає чимало людей з нелегкою долею, які пережили такі лихоліття, що нинішнє покоління може побачити лише на телеекранах чи прочитати в книгах. Однією з них є жителька міста Ганна Кочина. Жінка, якій невдовзі виповниться 90 років, чітко пам’ятає страшні часи голодомору 1932-1933 років і жахливі реалії Другої світової війни.

І хоч вона й не корінна сарненка, але її сміливо можна віднести до категорії тих громадян, які багато добрих справ зробили для мешканців району. З 1945 року нинішня пенсіонерка присвятила себе медичній справі: працювала в жіночій консультації, пологовому будинку, а згодом дієтсестрою в центральній районній лікарні. А народилася довгожителька далекого 1921 року на Житомирщині, в селі Ганівка. З теплотою та любов’ю розповідає про свою сім’ю, де крім неї було ще троє молодших сестер. Родина особливо не бідувала: батько займався бондарством, мав землю та чимале господарство. Але все пішло шкереберть у 1932 році. Як пригадує Ганна Кочина, одного дня до них на подвір’я прийшли троє ставлеників радянської влади з району й почали забирати все, що тяжкою працею вирощували на своєму полі. Батько заздалегідь дізнався про наміри «ліквідаторів» і багато продуктів заховав у курганах у лісі. Ця місцина користувалися поганою славою через містичні явища, що відбувались там, тому люди туди не заходили, обминаючи десятою дорогою. Тож картоплю, пшеницю та інші харчі надійно сховав, а ніякі злі духи не завадили більш-менш нормально харчуватися голодними роками. Ганна Кочина пам’ятає, як з мамою маскували люк хатнього погребу, де залишили невелику кількість продуктів на найближчий час.
– Ми вже знали, що селом ходять «ліквідатори», які забирають усі продукти харчування. Тому з матір’ю застелили покривалами люк погреба, а поверх нього поставили стіл і лавочки. Трохи жита заховали між подушками.
Під час обшуку не було ні єдиного закутка, куди б не заглянули люди, які виконували злочинний наказ партії. Пограбувавши все до нитки, один із них знайшов схованку в подушках. Ганна тієї ж миті кинулася до нього, вчепилася руками. Старший з них, можливо, здивований таким сміливим вчинком 12-річної дівчинки, дав наказ не конфісковувати залишки жита. Хоча після цього знищили пасіку, що була в садку, вилили на землю та потоптали квашені огірки.
- Страшні часи були. Не знаю, чи вижили б, якби батько не сховав у лісі продукти. Від голоду тоді померло майже 30 чоловік з його родини, які жили в різних селах. Люди так бідували, що їли собак, котів, їжаків. Щоб насититися, не гребували нічим, часом втрачаючи людську подобу. Лягаючи спати, батько, щоб захистити нас, брав до оселі косу, сокиру, вила, - пригадує співрозмовниця.
Помиляється той, хто гадає, що голод тривав лише в 1932-1933. За словами Ганни Михайлівни, навіть через рік після голодомору не стало легше, бо не було чим засівати поля. Тож, засаджували землю лушпинням картоплі. Від недоїдань і споживання неякісних продуктів у 1934 році в селі люди почали масово хворіти на дизентерію і багато хто з них помер. Ганна до 1939-го ходила з ножицями на колгоспні поля зрізати колоски, щоб було чим харчуватися та засівати землю.
У 1939 році вступила до Новоград-Волинського медучилища. Коли дівчина навчалась на останньому курсі, гітлерівська Німеччина, порушуючи пакт про мир, напала на Радянський Союз. Тому всіх дівчат керівництво навчального закладу відправило додому. Узимку 1941-го в село, в якому зростала Ганна, увійшли німці. Спочатку вони вели себе краще за радянських «ліквідаторів»: в оселі забрали лише батьківський кожух і деякі запаси сала. А в 1942 році її відправили в Німеччину. Чотири дні добирались полонені залізницею в задушливому «товарняку» до міста Гаюнген. За цей час ніхто з представників арійської нації не погодував і не напоїв людей. Тож не дивно, що слабші померли, так і не доїхавши до Німеччини.
Працювати жінці в чужій країні довелося тяжко. Її разом з італійкою Марією поставили за верстат різати бляху на заводі військового призначення. Годували баландою та хлібом, наче з тирси. А ввечері знесиленим робочим узагалі ні крихти в рот не перепадало. Ганна Кочина згадує, як її та ще кількох полонених попросили допомогти начистити бульби для німців. Зморена працею та голодна українка приховала в хустку картоплину. Зробила це й одна із жінок. А наступного ранку, виявивши сховок, її бідолаху так відшмагав гестапівець, що та ледь не віддала Богові душу. Тож, коли полонянку перевели до іншого бараку, закопала ту картоплину в землю, щоб не наробити шкоди ні собі, ні іншим. Знущатися з людей, за словами співрозмовниці, німці вміли.
Багато пережила за чотири роки життя в таборах Ганна Михайлівна. 9 травня 1945 року їх звільнили з полону американські війська. Та потрапити додому змогла лише 15 серпня. Пішки пройшла половину Німеччини та Польщі. Невдовзі побралися з коханим хлопцем Степаном. Згодом за направленням з медучилища переїхали в Сарни. Виховала двох доньок – Валентину та Наталію. Старша мешкає в Кузнецовську, а менша працює на Сарненському комбінаті хлібопродуктів. І хоча 9 років тому помер чоловік, бабуся не залишилась одна: її часто відвідують діти. Особливо радіє, коли приходить єдина внучка Аня – студентка 3-го курсу історичного факультету Львівського університету ім. І. Франка. З гордістю розповідає, що дівчина закінчила із золотою медаллю школу й просить Бога, щоб нинішнє молоде покоління не зазнало таких незгод і бід, які випали їй на довгому життєвому шляху.