105 осінь Панасії Данильчик

В Яринівці живе найстаріша мешканка району, якій улітку виповнилось 104 роки і яка ще й нині намагається допомагати по господарству рідним

Довгожителька вже мало що пам’ятає, але не стоїть осторонь домашніх справ, бо працювала змалку в селянській господі. У ці осінні дні її 65-річна дочка Любов, численні внуки та правнуки, які мешкають в Яринівці, копають на городі картоплю або ж подалися на роботу в село та райцентр. А Панасія Данильчик залишається в хаті, чекаючи дочку, дивиться у вікно і, мабуть, згадує свою молодість, довгу ниву прожитого.
Коли ж у золотавому надвечір’ї збирається дружна сім’я, готують вечерю, клопочуть по господарству (адже тримають коня, корову, свиней, іншу живність), то бабуся задоволено ходить по двору. Питає, де пасуться гуси, турбується про якісь домашні проблеми, однак уже нормально спілкуватись чи адекватно відповідати на запитання не може… Тож про життєвий шлях Панасії Зіновіївни, її родину розповіла дочка-пенсіонерка Любов Жупило, ветеран місцевого сільськогосподарського підприємства, що давно розвалилося.
Народилася баба Панасія 1 липня 1904 року в Тріскинях у багатодітній селянській сім’ї. Крім неї, у родині було три сестри й три брати. Нині з них залишилась молодша сестра Ганна, яка живе в Цепцевичах. З дитячих літ Панасія на декількох десятинах поля разом з усіма від зорі до зорі трудилась, але достатком похвалитись не могла. У хаті – глиняна долівка, велика піч, дерев’яний ткацький верстат, жорна, де вручну мололи зерно, освітлення лучиною чи гасовою лампою. Біля печі з плитою – широкий полик, де спали всі семеро дітей. Цей інтер’єр тепер можна побачити хіба що в Сарненському історико-етнографічному музеї.
На життєвій ниві Панасії Зіновіївни були й події Першої світової війни. Потім у грудні 1917-го – проголошення в окрузі радянської влади. Невдовзі знову війна – громадянська, захоплення влади Польщею та її двадцятилітнє панування. Утім, селянські турботи йшли своїм ходом: люди вирощували хліб і до хліба.Вечорами взимку жінки прали, ткали, з виготовленої тканини шили одяг. Коли стала на порі, Панасію посватав місцевий парубок Трохим. Одружилися. У 1936 році народилась дочка Антоніна, згодом Любов. Молоде подружжя переїхало з Тріскинь на хутір Копище. Придбали там землі, збудували хату. Здавалось, доля сім’ї буде щасливою. Однак попереду чекали тяжкі випробування. Почалася Друга світова війна. У часи воєнного лихоліття загинув чоловік Панасії і залишилась вона з трьома дітьми. Тяжко було, не вистачало найнеобхіднішого.
З сіл Ремчицької сільради на фронт забрали 112 чоловік, 58 з них загинули в боях. Живим, але з ледь залікованим тяжким пораненням повернувся додому з війни фронтовик Василь Данильчик. У нього теж трапилась біда: передчасно померла дружина, діти залишились без матері. Якось прийшов він до Панасії та сказав: «Ти молода, я теж. Нам треба жити, виходь за мене»… Вона відповіла згодою. З часом у їх шлюбі народилось ще двоє дітей. Василь ставився до своїх і дітей дружини однаково добре. Його поважали в селі за мужність, працелюбність, спокійний характер. Однак страждав чоловік від фронтових ран. Двадцять років тому помер від раптового крововиливу.
Діти підростали, як і батьки в праці щоденній виховувались. Згодом створили свої сім’ї: сини Леонід і Павло збудували хати й оселились в Яринівці. Люба теж тут вийшла заміж за доброго господаря Василя Жупила. А Панасія Зіновіївна продовжувала жити в хаті на хуторі Копище. Довелось їй працювати в місмцевому радгоспі імені Дзержинського, що утворився після війни. Коли дочки виросли, то за матір ходили відробляти трудодні. Заробітки тоді були мізерними. Як згадує Люба, усю землю, навіть більшість людських городів, забирали в радгосп. В її сім’ї виховувалось шестеро дітей, але можновладців і це не зупинило: обрізали присадибну ділянку аж під хату. Гній був уже вивезений на поле для садіння картоплі, то цю купу бульдозером припхали майже під хлів. Ніякі прохання-умовляння не діяли на тодішніх керівників сільської влади та радгоспу. Трудилась Любов на тваринницькій фермі в Ремчицях дояркою до виходу на пенсію. Розвалили радгосп, людям дали землю - по два й більше гектарів. А чим її обробляти? Не раз відвідуючи матір у Копищах, пропонували їй переїхати в Яринівку, але Панасія відмовлялась: звикла у своїй хаті – і все. Мабуть, рідні стіни додавали сил і бадьорості.
І все ж, роки брали своє, жінка почала забувати, інколи йшла навмання, не знаючи куди, а опам’ятавшись, поверталась додому. Тож Любов умовила матір перейти до неї на постійне проживання. Відтоді пройшло чотири роки.
Багато нащадків у Панасії Данильчик, непросто всіх і порахувати. Майже чотири десятки правнуків, понад десятка праправнуків. І головне – усі чесною працею заробляють на хліб насущний. Поважають родину односельці, бо нема в ній ледачих або правопорушників. Ідуть вони стежкою в житті, як ця літня жінка, з добром і вірою. Як краща трудова більшість нашого українського народу, що заслуговує на шану та довголіття.