Олежикове літо

Восьмирічний другокласник Олежик любив читати книги про тварин. Знав, здається, кожну, і про все, що зображено в енциклопедії чи підручнику, міг досконало розповісти, любив рідний край. Не міг жити без мандрівок селом, без прогулянок березовими гаями й запашними лугами. Літом часто кудись зникав.

— Де це ти був? - запитують його.
— Вкидав мурашиного «лева» до мурашиної оселі. Хотів побачити, що буде, - відповідав юний дослідник, ніжно стискаючи тоненькими пальцями рук яскравий букет ромашок, який нарвав у лузі спеціально для бабусі, бо вона завжди дарувала онукові солодощі. Олежик, як, звісна річ, усі діти, їх любив. Бабуся при цьому казала, що йшла з поля, стріла довговухого зайчика. Ото він і передав Олежику цукерки. І тоді солодощі видавались хлопчику смачними-пресмачними, адже вони з лісу, від… зайчика-кулінара, що вмів готувати все на світі. Як би хотів з ним познайомитися, покуштувати всі його шоколадні вироби. Певно, він має їх багато, адже ділиться з усіма, нікого не обділяє ласкою й турботою.
У теплий серпневий понеділок Олежко десь роздобув велетенського павука, котрого обережно посадив до банки, коли всі намилувалися новою дивовижною знахідкою, і хлопчик впевнився, що це не той екземпляр, який потрібен, — павука одноголосно вирішили відпустити до його сімейства. У вівторок хлопчик дослідив справжнісінького богомола, котрий, за словами дослідника, вискочив на кросівок. Середа була знаменна знайденням жука-оленя, а четвер – носорога. Куди тільки не ступала нога юного натураліста. Штаб-квартира була в широкому дідовому малиннику, а опорні пункти — в гаю, між беріз, у лісових хащах, в сонному лузі, осяяному промінням сонця…
Олежко любить цей світ, він хоче пізнати всі його таємниці, відкрити секрети, опанувати мудрощі природи. Осінню назбирував велетенські коші білих грибів. Де він їх стільки нашукував? Певно, одну таємницю він для себе уже відкрив. «Я розумію мову грибів, вони мене самі знаходять»,- усміхається хлопчик, а вітер розкуйовджує його неслухняне чорне волосся, завзято бавиться ним…
Одного зимового дня Олежку раптово стало зле. Різко піднялася температура, руки й ноги почали судомно труситися, ясні оченята, що так любили світ, рідний край, раптово засльозилися й потьмяніли. Батьки не на жарт перелякалися. Бабуся, що відвідувала онука щодня, почала плакати, її холодні солоні сльози скочувались і падали на гарячого хлопчикового лоба, розліталися перламутровими блисками. Медсестра з місцевої амбулаторії не змогла нічого вдіяти. Довелося викликати «швидку» й везти до райцентру. По дорозі до лікарні змушені були тричі зупинятися, Олежко не міг всидіти на місці, ноги заклякали й починали нестерпно боліти… Це сталося в грудні… У лікарні почувався самотнім. Ні, він товаришував з іншими однолітками, яких вітер часу заносив до палати, але хлопчику так хотілося додому, до вікна, як мороз обсипав «барвінком і мальвами», до носатого сніговичка, що сестричка зліпила до приїзду братика… Відпустили його через два тижні. Сказали, що то була банальна застуда, одначе з ускладненнями. А судоми виникли через температуру, котра раптово й різко піднялася. Олежко крізь сльози усміхнувся: «Додому!..». Вночі, перед тим, як мали виписати з лікарні, йому наснився рідний будинок, а над ними – янголи. Яскраві й крилаті… Світало… Попереду новий день…
За два дні до Нового 2011 року, що за Китайським календарем мав називатися роком Білого Кроля, брат подарував Олежку яскраво-сніжного кролика. Хлопчик одразу ж знайшов йому помешкання – дерев’яна огорожа в старому сараї. Там було тепло… Олежко обійняв свого нового друга, нагодував морквою, що йому люб’язно її віддав сніговик, попрохав у бабусі капусточки… А через п’ять годин після того Олежка вже везли на пересувному ліжку до кімнати обласної реанімації. Поруч бігли батьки, тримали непритомного сина за руки, лікарі метушились, не знали, як їм діяти, як рятувати хлопчика. Рум’яні щічки зблідли, бачив яскравоперого янгола. Того, що йому недавно снився. Він світився блаженним полум’ям, кликав до себе, гладив хлопчика за чуба, усміхався…
Олежко любив життя, його надзвичайна активність, енергія завжди заряджали інших. Тепер хлопчик згасав… У нього менінгіт… Страшне захворювання, що потребує негайного втручання лікарів… «На ранніх, непрогресивних стадіях це виліковується. Одначе нам потрібно негайно провести низку аналізів. Ви ж розумієте, що ситуація складна. Хлопчик у тяжкому стані», - останнє, що чув Олежко перед тим, як заснути. Лікар у білому халаті розмовляв з батьком. Двері були прочинені. Знову янголи. Цього разу вогненні, сніжно-білі, як дим, що линув з димаря бабусі, чіпляючись за гострі вістря акацієвих гілок… В уяві хлопчика розквітали дивні квіти. Маленькі, ясні, як ліхтарики лісових світляків, що вночі витають, мов чари, між квітами папороті, легенько дзвенять і переливаються. Дзвін… Тихий, лагідний зворушив душу Олежка. Як хочеться жити! Заради тата, мами, сестрички, бабусі, всього, що є на Землі прекрасного й світлого, чистого, щирого. Заради любові… Лікар щось вколов. Йому не боліло, зірки-оченята закрились, і він поринув у довгий і спокійний сон. Останнє відчуття — легкий, але тривожний біль у голові…
Хлопчика врятували… Уберегла любов людей, яких він колись зарядив своїм теплом, відданістю й душевною ласкою. Бабуся щогодини плакала й молилась за рідного внука до Божої Матері, тремтячими руками згортала руки до Діви Марії з Ісусом на руках, просила заступництва, помочі, благала всіх святих. Серце калатало, воно не спочивало від напруження вже сім ночей поспіль, стомилось від тривог і печалей, скупане у виплаканих почуттях, тривозі й муці… Бабуся віддала останнє, що було в неї, аби врятувати рідного внука… Батько весь час був із сином… Два місяці разом з ним провів у лікарні… Матері зносили кошти. Хто скільки міг. Тітка, друзі, сусіди, просто добрі люди… Свої гроші збирала школа, однокласники не змирилися б із втратою щирого друга. Віруючі з молитовного дому щонеділі молилися за здоров’я хлопчика. Молитва, переплетена з печаллю й надією, линула до небес, у храм Божий… Понад тридцять тисяч пішло на лікування. Олежикове серце витримало реанімацію, щогодинні ін’єкції, нестерпний біль, судомні муки й усі страхи жахливої хвороби. Олежко хотів жити. Його серце, залюблене в цей яскравий світ, билося. Й не зупинилося завдяки добрим людям, які, розуміючи біду, підтримали й допомогли…
Прийшло літо… Олежко вже впевнено й гарно ходить, радіє світлу сонця й білому кроликові. Вже місяць не їсть цукерок. «Я відкладаю по декілька кожному, хто допоміг мені в біді», - ніжно торкаючись жовтогарячого соняшникового келиха, каже хлопчик, а серце, сповнене дивом і добром, радісно калатає… Олежко усміхнувся. Він живе… А разом з ним приходить на Полісся літо, Олежикове літо, адже він його так довго чекав, аби знову вирушити в мандри ріднокраєм…