Опубліковано СН
Українська миротворча місія в Іраку, в якій взяли участь і декілька земляків-сарненців, - наймасштабніша військова операція в історії незалежної України.
Як відомо, їх завдання полягає в підтриманні миру в різних регіонах планети, недопущенні збройних конфліктів, налагоджуванні життя в країнах, які цього потребують. Часто ризикуючи власним, вони з честю виконували цю відповідальну місію. Участь у миротворчих операціях сприяє подальшому піднесенню міжнародного авторитету України. Про перебування на території войовничої країни читачам «Сарненських новин» розповів земляк, який понад вісім місяців мешкав в іракському місті Аль-Кут провінції Васит, що за 40 км від Багдаду.
Віталій зізнався, що ще в дитсадочку чув про героїв-солдатів, котрі служили в Афганістані, й у нього зародилася мрія побувати в чужій незвіданій країні, де точилися збройні конфлікти. А до того він навчався в СШ № 5, нині Сарненська гімназія, у вільний час розважався з друзями й однолітками. Після закінчення школи в 1994 році вступив у ВПУ-22, де освоїв спеціальність столяра-різьбяра. А там прийшов час поповнити лави Збройних сил України. До речі, службу розпочав у рідному місті Сарни, у військовій частині А-2647-II зі сфери управління СБУ, яку з часом розформували. Відслужив п’ять місяців. Згодом перевели в Київ, звідти в Конча-Заспу, що неподалік столиці, там довелось служити в спецпідрозділі «Альфа». Потім були Одеса, Полтава, Миргород. Почавши службу за спеціальністю водія, закінчив її в 1999-ому старшим стрілком. І вже тоді хлопець зрозумів, що це його. Подобалось усе, починаючи з військової форми до освоєння різновидів зброї, не лякали ні марш-кидки, ні чергування на посту. Тобто все, що стосувалось військової справи.
Тож після недовгої перерви в чотири роки у 2003-ому почув про набір добровольців для миротворчої місії в Ірак. Відразу подав документи в райвійськкомат. Пройшовши скрупульозний відбір, Віталія Скриннікова запросили на підготовку, яку проходили у Володимир-Волинському. Чотири місяці день у день тренування, біг, стрільба й ін. Оцінили й гарний вишкіл хлопця в стрільбі. А вже 2 лютого 2004 року він разом із колоною українських миротворців перетнули Кувейтсько-Іракський кордон і здійснили марш у район постійного місця дислокації - місто Аль-Кут провінції Васит, де першим приймали базу в 25 км по периметру зі складами боєприпасів. Віталій входив до складу УкрПолБату 6-ОМБ 63 батальйону українсько-польської роти. В його й обов’язки побратимів входило охороняти боєприпаси, підтримувати безпеку на ввіреній їм території, супроводжувати конвоями гуманітарні вантажі й ін. Та основна його спеціальність – снайпер. Отже, весь час – і вдень, і вночі - його службу розділяла бойова «подруга» - гвинтівка СВД. Добре пам’ятає чергування на блокпостах, особливо влітку, коли температура повітря о восьмій ранку сягала +48 градусів, постійні патрулювання тощо. Доводилось здійснювати, як вони називали своєю мовою «зачистки», тобто, маючи на руках санкцію на обшук, пропонували цивільному населенню добровільно здати зброю. А ще допомогли іракцям у будівництві школи: під їх конвоєм доставляли будматеріали до місця розташування нового закладу. Забезпечували їжею, ліками та надавали медичну допомогу. Найважливішою для місцевого населення була вода, адже хоча поблизу протікала річка Тигр, та пити воду з неї неможливо. Віталію ж відомі випадки, коли бідняки її споживали.
У дорогу миротворці вирушали вже озброєні: бойові, розвідувальні й автомобілі різних типів, одяг. Наші земляки також мали і БТРи й БРДМи, спецтехніку. До речі, за словами Віталія Скриннікова, американці навіть заздрили українцям, бо в їх техніці і близько не було аналога нашій. Бувало, навіть просили супроводжувати їх нашими БТРами, не відмовляли. Загалом українські миротворці співпрацювали там з польськими й американськими військовими. Крім того, гарні стосунки склались із перекладачами-іракцями:
- Нещодавно зателефонував бойовий товариш і запропонував поспілкуватися з одним із них. Як виявилось, він приїздив у Київ у справах і відвідав його. Мені було дуже приємно з ним побалакати.
Не знаючи мов, застосовували щось на кшталт цифрового шрифту, всі завдання мали свій номер і миротворці досконало розуміли, що з них вимагають: куди потрібно вирушити чи що виконати.
Віталій адаптувався в чужій країні впродовж тижня. Було надто тяжко, адже відпочивали всього по декілька годин на добу або й того менше. Постійний рух і напруга, пости, конвої, інколи «зачистки»… Небезпека чатувала всюди. Особливо коли іракські партизани намагались, знаючи, що там будуть миротворці, замінувати дорогу, будинок. Не один із таких випадків пережив і Віталій з однополчанами. Хвала Богу, все владналось.
Крім Віталія Скриннікова, у той період там перебували сарн енці - зв’язковий Сергій Балабушка, Олександр Удовиченко в сусідній роті й Іван Болкуневич. Та бачились хлопці не часто. Бувало раз чи два у два тижні. І ці зустрічі були, як ковток свіжого повітря, наче побував на Сарненщині. Пліч-о-пліч служив з кулеметником Миколою Палійчуком з Луцька, з яким і нині в телефонному режимі часто спілкується.
Жахливим для Віталія було, коли місцеві жителі, а ще страшніше, малі хлопчаки, намагаючись пробратись на їх базу й викрасти зброю, гинули від вибухів мін чи гранат, а рідний батько не плакав за синами, а вимагав компенсацію… Були непоодинокі випадки, коли їх декілька діб іракці тримали, обстрілюючи, в облозі, коли залишились без води, яку довозили з Лівану. Та миротворці вистояли, розуміючи, що це і є їх обов’язок. Та й узагалі мусульманський менталітет досить своєрідний.
- Для них, наприклад, вівці, барани чи віслюки - на вагу золота. Якщо потрібно було виявити контрабанду, то виводили й прив’язували тварин, а самі організовували засідку. Через деякий час іракці обов’язково приходили. Нам залишалось їх тільки заарештувати. Після чого здавали місцевій владі.
Під час перебування в чужій країні довелось чимало чого побачити й почути. Багато з чим не можливо було змиритись, та не мали права втручатись у стосунки місцевих жителів. Хоча українські жінки, зокрема зазначив, у порівнянні з мусульманками (яких не вважають за людей) живуть, як королеви.
- Якщо в нас на весіллі заведені феєрверки, то в них – канонада з пострілів, і то така, що у вухах закладає. Причому, виїхавши для перевірки й обшукуючи присутніх на святі, в жодного не знайдеш зброї. А до цього як стріляли! Довелось звикати до різних тварин і рептилій, які не боялись людей. Бачив величезних черепах, змій, а павуків відчув на дотик. Несказанно бридко, коли павук, з долоню за розміром, лізе по шиї! Там дуже багато диких кабанів, буйволів й ін.
На запитання, як погодилась мама з вибором Віталія, відповів, що не просив, а повідомив про своє рішення, наголосивши, що його не змінить. А інакше не вийшло б поїхати. Зізнався, що мамі Галині Петрівні довелось найтяжче переживати цей період. Та Віталій при кожній слушній нагоді повідомляв додому, що все гаразд. А якщо по телебаченню сповіщали про військове заворушення на території Іраку, то тої ж миті телефонував, щоб заспокоїти. Й не дивно. Якщо для Віталія Скриннікова це поклик душі, то для його мами - нелегке випробовування й переживання, знаючи, що син на війні. Зайве розповідати про щастя для родини, коли повернувся цілим і неушкодженим.
Нині Віталій Скринніков має сім’ю і свій маленький бізнес. Побачивши, як виживають інші, задоволений життям. Та подив викликало його зізнання, що при першій ліпшій нагоді із задоволенням знову вирушить з миротворчою місією в будь-яку країну світу.
Вікторія КОЛЯДИЧ.