Опубліковано СН
Автор фото Едуард Колядич.
У Сарнах, у будинку під номером 4, що на вулиці Молодогвардійців, живе жіноча родина – мама, донька й онука.
Попри те, що Варвара ТУТУКА побувала в Сибіру, у свої 90 досить енергійна й весела. Усе життя жінка чесно й тяжко працювала, навчала цьому й своїх дітей. Коли в понеділок приїхали до її оселі, застали там і доньку Надію, яка живе недалеко. Їй було три рочки, коли разом із матір’ю, маминою свекрухою й старшою за себе сестрою Вірою їх депортували в Сибір. Дозволили взяти з собою тільки тепле шмаття та харчі. Кожен думав, що то назавжди…
«Чесно кажучи, - згадує Варвара Архипівна, - багато хто там і залишився, а нам вдалося повернутися». Про нелегке життя й бідування, що випали на їхню долю, розповідає, ніби переповідає старе кіно. Суджено було стерпіти все… Вижили, повернулись в Україну. Проте багато земляків залишились лежати в мерзлій сибірській землі.
Варвара вийшла заміж перед війною, в 1940 році, за хлопця-односельця Бориса. Разом із батьками хазяйнували. Дівчина була з багатодітної родини (9 дітей), тож і донині знає ціну праці. Та почалася війна. Вночі прийшли з лісу й забрали чоловіка. Так і пропав. А вона 15 літ у Сибіру доїла корів. Запам’ятала одиноку хатину й ферми. Снігу - по пояс. Жили спочатку в землянках, згодом виросли будинки (з Івано-Франківська приїхали будівельники). Варвара була молодою, й життя тривало. Познайомилася з хорошим чоловіком із Росії. Олексій разом з іншими приїхав на роботу. Побралися. Доньок прийняв, як рідних. Народила йому ще двох і сина Володимира.
Незважаючи на те, що були на чужині й далеко від дому, всі допомагали один одному. Багато було переселенців зі Зносич, випроваденців (як їх називали) з Рокитнівщини й Зарічненського району. До декого з них потім туди переїхали члени їх сімей. Тому, як вони дружно жили, місцеві мешканці навіть заздрили. Ходили до церкви, сповідували віру, в якій народились. Одно слово, намагалися не забувати українські традиції та зберегти власну культуру.
Після сибірського заслання оселилися в рідному селі Сарни. Розбудовувалося колективне господарство, тож знову пішла на ферму, де ще працювала впродовж 15 років. Олексій трудився на конях у ветеринарній лікарні. Возив її працівників по населених пунктах району. Згодом не стало чоловіка. Тепер і руки й ноги не слухаються, бідкається доглянута стара жінка. Та вона сама й попрати собі ще може, влітку не цурається роботи на городі (шкодує доньку).
Люба - головна господиня в домі. У всьому видно дизайнерський хист і любов, до чого доторкнулась її рука. Хоча їй було лише 5, як покидали село Листв’янку в Іркутській області, де народилась, у пам’яті залишились спогади, як у бочках і баліях солили гриби грузді. А ліс нагадував велику суничну галявину з безліччю червоних ягід. Її найменшій доньці виповнилось 4, коли трагічно загинув чоловік Василь. 5 років прожили разом, навіть не натішившись. Варвара Архипівна й донині згадує зятя як гарного господаря. А тепер донечка все сама, розповідає мама, нелегко їй доводиться. Й удома господарює, і в районному Будинку культури, який очолює. До слова, Любов Царук успадкувала від мами хороший, другий за висотою голос у чотириголосному складі – альт.
Ненька, крім того, що дуже гарно співає, ще й вишиває. У будинку має чимало і серветок, і рушників, і наволочок. А ще дуже любить людей, спілкуватися з ними. За 90 років, які відсвяткує у суботу, 1 грудня, жінка ніколи ні з ким не посварилася, розповідає Любов Олексіївна. Адже родина жила в атмосфері, коли не лише треба було самим давати собі раду, але й інших підтримувати, як прийнято в селі, де кожен знає один одного. Батьки навчали дітей жити за заповідями Божими. Казали, що вони дані для життя та є непорушним фундаментом щастя й ладу, як основа для дому, повітря для легень, крила для птаха. А щоб принесли вдоволення та спокій серцю, треба їх знати, розуміти, любити й зберігати.
Усе життя мріяла Варвара Архипівна, аби всі діти були вкупі. Так і є. Люба біля неї, Надія, Катерина й Володимир – недалеко. Навідуються онуки, яких 9. Діждала й 10 правнуків. Збирається родина не лише на день народження, а й на Варвару, та й щонеділі хтось зазирне.
Тепер пенсіонери - як у царстві, розмірковує. Гроші платять, купуй, що хочеш. А вона багато й не жадає, хіба що смачних цукерок і печива до з чаю чи молока. Вже не один раз переконалась, що люди старшого віку, яким довелося в житті зазнати чимало горя, завжди невибагливі. Жіночу компанію розвеселяє кіт Рижик. На правах члена родини любить спати на дивані, коли Варвара Архипівна дивиться по телевізору свою улюблену передачу «Жди меня» чи серіал «Кровинушка». А ще супроводжує її, хоч би куди вона йшла.
Хотіла поставити крапку, але, як завжди, відчуваю, що хтось із читачів обов’язково зателефонує. Звісно, кожен має право на власну думку. Тож і досі дехто вважає тих, хто не повернувся з лісу, тюрем, а чи Сибіру, і тих (а їх залишились одиниці), які досі живуть, зрадниками. Але останні, що йшли туди свідомо, переконані, що воювали з двома наймогутнішими державами світу на той час — СРСР і Німеччиною. Як наслідок втратили все: здоров’я, рідних і навіть життя. Та чи можемо ми, прості смертні, які не бачили (і слава Богу!) війни, а знаємо про неї з книжок і фільмів (бо й учасників бойових дій майже не залишилось), належним чином оцінити історію? Тож і сама не робитиму спроб це зробити. Натомість хочу побажати, аби Варвара Архипівна мала міцне здоров’я й жила до 100 і більше років. Щоб радували її діти, онуки та правнуки. Й до неї ще не раз приїхали ті, хто підставляв своє плече й подавав руку допомоги впродовж 15 років у Сибіру. Хто став рідним і близьким назавжди.
Марія КУЗЬМИЧ.