«Вас рекомендують для служби в обмеженому військовому контингенті,

який виконує інтернаціональний обов’язок із захисту повітряних рубежів Арабської Республіки Єгипет»

Мабуть, у кожної людини настає в житті період, коли вона починає жити минулим, більше згадує, ніж загадує. У чоловіків покоління всіма шанованого сарненця В’ячеслава Демченка, який нині мешкає в м. Рівне, найбільш яскраві згадки, звичайно, пов’язані зі службою в армії. Це тепер, переживаючи різноманітні політичні, економічні та моральні катаклізми, взагалі ставимо під сумнів необхідність існування армії і аж ніяк не хотіли б, щоб наші діти чи онуки служили в ній. Як зізнався особисто В’ячеслав, то з такою сучасною психологією громадян держава не може існувати в принципі. Але тоді, 40 років тому, більшість його однолітків щиро прагнули одіти військову форму й зневажали того, хто навіть за об’єктивними причинами не побував у лавах Збройних сил…
Ось що розповів про роки служби В’ячеслав ДЕМЧЕНКО, керівник Рівненського регіонального відділення інституту обдарованих дітей Національної академії наук України, кандидат педагогічних наук.

У Печі готували військових спеціалістів переважно для служби в «гарячих точках» світу
…Восени далекого 1970 року прийшла і моя черга пройти справжнє чоловіче випробування - стати захисником Вітчизни. Ровесники мріяли служити, з одного боку, недалеко від рідної домівки, а з іншого - влитися в престижні війська. Пройшовши відповідну призовну комісію, яка доволі прискіпливо оглядала стан здоров’я юнаків, мене з другом дитинства Вовкою Андрюковим, на наше велике щастя, попередньо записали разом у Рівненську дивізію, яка, здавалось, розташована десь неподалік. Звідки ж було нам знати, що Рівненська дивізія дислокується в Білорусі, у так званому закритому містечку Печі, поблизу міста Борисів, і готує військових спеціалістів переважно для служби в «гарячих точках» світу. Ще дорогою до військового підрозділу, крокуючи центральною вулицею військового містечка, зрозуміли, що «влипли». Написи на бетонних плитах-огорожах: «Кто был в Печах, тому не страшен Бухенвальд», «Попадешь в Печи, вылетишь в трубу» й т. ін. насторожили. У нашій колоні з ешелону йшов увесь радянський інтернаціонал. Особливо запам’ятав хлопців зі Сходу в тюбетейках, довгих, яскравих смугастих халатах, в яких вони страшенно мерзли.
Відтак завирувало армійське життя. Сержанти швидко розтлумачили нам вимоги до одягу, зовнішнього вигляду, як застеляти ліжка, про порядок у казармі, дисципліну, правила поведінки… Найменше відхилення від них жорстоко карали нарядами поза чергою, зокрема на кухню, в посудомийку, яку жартома називали «музичним центром», де крутили «пластинки» - тарілки, або на «танцмайданчик», де доводилось «танцювати» з величезним натирачем підлоги, відшліфовуючи її до дзеркального блиску. Але, згадуючи ті часи, зауважу, що ні прискіпливого ставлення, тим більше «дідівщини», ніхто не відчував, покарання були справедливими й не викликали особливих обурень.
У навчальному підрозділі - батареї з підготовки спеціалістів зенітно-ракетних установок протиповітряної оборони сухопутних військ країни - опановували управлінням зенітно-ракетним комплексом «Стріла-2», призначеним для знищення повітряних низьколітаючих цілей, якими на той час були сучасні винищувачі та штурмовики повітряних сил США і країн НАТО. Зброя була таємною, ракети - мобільними й стартували з плеча оператора зенітно-ракетного комплексу.
Основний час був присвячений навчанню та муштрі, починаючи від курсу молодого бійця до прийняття присяги. Дуже багато занять проходили на полігоні, де відпрацьовували електронні пуски по імітаторах повітряних цілей із силуетами ворожих літаків. Крім того, займалися солідною фізичною підготовкою. Ненависний спочатку біг поступово став звичним, а потім і… приємним. М’язи налились силою, з’явились витривалість, навіть якась бравада, коли ходили строєм, співали пісні, віддавали честь офіцеру або виконували всілякі стройові вправи. Охоче подружились із хлопцями з інших регіонів, пізнали справжню чоловічу дружбу. Хоча солдати різних національностей все ж намагались «кучкуватись» зі своїми. Слов’яни між собою, прибалтійці теж, і зовсім осторонь - представники кавказьких республік і Сходу.
Час минав досить повільно і, на диво, водночас надзвичайно швидко. Справжнім святом були листи від рідних і друзів. Хто їх не отримував, завжди із заздрістю дивився на щасливчиків, які тримали в руках такий бажаний конверт. Майже не відпочивали. Зазвичай у вихідні влаштовували масові змагання: зимою - лижні кроси, весною - біг, футбол, волейбол і ін. Особливою увагою, навіть культом, у нас була перекладина. Хто вмів робити на ній хоча б декілька вправ, користувався повагою. Мені з другом у цьому пощастило, оскільки до армії багато часу самостійно тренувались, тож з легкістю робили «склепку», «замок», різноманітні перевороти, вдавалося виконати до трьох десятків підносів ніг, до двадцяти - підтягувань і виходів силою, що було значно більше вимог військово-спортивного комплексу. Взірцем для нас були командири відділень і замкомвзводу, які за роки служби набули прекрасної спортивної статури.
До фізичної та спецпідготовки додавались стройова, хімічна, вогнева (опанування стрілецькою зброєю), володіння рукопашним боєм. У спеціальних наметах нас «труїли» газом, кидали «напалм», вчили радіаційному захисту й ін. Але найбільше подобались політичні заняття. Вони проходили в понеділок, після сніданку. Посідавши на стільцях у казармі, всі миттєво засинали, крім першого ряду, під монотонне бурмотіння замполіта про міжнародне становище у світі. А от одягання костюмів хімічного та виконання команд радіаційного захисту: «Вспышка слева, вспышка справа» - найбільше ненавиділи…
Згодом до нас почали навідуватись «особісти»: по одному викликали в ленінську кімнату й вели незрозумілі бесіди про рідних, ставлення до служби, бажання здійснити подвиг чи просто мати якісь пригоди. Потім заповнювали анкети, де вказували дані про родичів, включаючи «третє коліно», про яких більшість нічого не знала. Подеколи розмови мали суто провокаційний характер. Пізніше зачастили медкомісії. Хтось у медичній довідці дочитався, що лікарі записують: «годен к службе в сухом и жарком климате». Але сержанти заспокоювали, що сухий і жаркий клімат - це Кушка, найпівденніша точка Радянського Союзу. А ще було 5 екзаменів, які здав на «відмінно», і насамкінець - розподіл.
Призначення в тодішню Німецьку Демократичну Республіку й Угорщину отримали декілька чоловік, у тому числі й найкращий друг дитинства Володя Андрюков, дехто поїхав у лінійні частини Союзу. А нас відрядили в глухий Поліський край, поблизу білоруського села Волька Брестської області, в облаштований примітивний літній табір. Тут уперше зустрілись із абревіатурою ОАР - Об’єднана Арабська Республіка. У таборі пробули майже місяць. Більшість часу були вільні, але ніяких розваг, навіть книжок не мали, тож нудились. До обіду групами возили на полігон, де стріляли з усіх видів стрілецької зброї, кидали оборонні гранати Ф-1 з окопів, проводили електронні пуски, щоправда, не по імітаторах повітряних цілей (ІПЦ), як раніше, а по випущених із «Катюш» снарядах. Навчальна техніка була настільки розхитаною, що рідко коли вдавалось зробити пуск хоча б на «четвірку». Під кінець по нас «проїхали» важкими танками, а ми закидали їх «хлопавками» - вибуховими пакетами, й декілька днів замість снарядів «Катюш» над нами літав справжній винищувач МіГ-21, на той час доволі суперовий бойовий літак. Одного разу він з’явився несподівано на надзвичайно низькій висоті зі страшенним гуркотом, і жоден, хто стояв із ракетою, не зробив пуск, а дехто взагалі відкинув її і впав на землю, що послужило приводом для глузування офіцерів.
Кульмінаційним моментом спецпідготовки, звичайно, стали бойові пуски ракет «Стріла-2» по снаряду «Катюші». За всю службу в лінійних військах, казали, зі взводу (25 чоловік) зробити його пощастить тільки одному. Нам усім випала така можливість, хоча вартість однієї ракети дорівнювала ціні автомобіля «Волга»… Враження від пуску, звичайно, залишились на все життя. Я потрапив у другу п’ятірку. В день робили по 10 пусків. Досі пам’ятаю побачений перший з них. У голові вирувала одна думка: невже ракета вцілить у снаряд? І от перший із нас на бойовій позиції, збоку стоїть офіцер, який намагається втамувати хвилювання «стрілка», спокійним голосом підказуючи дії: «захват, разарет, пуск». Усе це необхідно було зробити майже миттєво. При правильних діях і попаданні цілі в зону дії ракети з’являвся зумер (рівний сигнал), загорялась червона лампочка - й можна стріляти. Якщо забаритись на долю секунди, ракета не наздожене ціль, бо зона її дії обмежена декількома кілометрами, а швидкість сучасних літаків надзвукова. Накінець перший пуск. Широко розкритими очима побачили, як із сопла ракети вилетіли вогонь і клуби диму, причому останнього було стільки, що повністю прикривав солдата. А ще почули звук, подібний до хлопка. Ракета вилетіла на 8-10 метрів (спрацював стартовий двигун, що діє, як постріл), потім вона на мить ніби присіла, і в цей момент запрацював маршовий двигун, почули страшенний гуркіт - і ракета із завиванням зірвалась у небо. Ще мить - і осколки снаряду «Катюші», на наше захоплення, вже феєрверком летіли на землю. Всі кинулись до виконавця: «Як ти?». У відповідь почули: «Це клас!».
Потім була моя черга: незабутнє тепле повітря вдарило в обличчя після пуску, і дрібні смужки фольги, якою були прикриті сопла ракети (на обличчі захисні окуляри). На плечі стало легко, а щоб не впасти, зробив крок уперед. Ні гуркоту, ні страшенного вогню, який видно збоку, не відчув і не побачив, а груди наповнили радість і гордість, що збив снаряд. До речі, всі потрапили в ціль. Роботу ж бойових ракет зовсім не порівняти з навчальними. Щоправда, виникла одна нестандартна ситуація, яку називають «не-сход», коли після пуску ракета не спрацювала й залишилась у пусковій трубі. Її законсервували й відправили на завод. Після таких тренувань нас вважали повністю готовими до виконання інтернаціонального обов’язку в будь-якій «гарячій точці» землі. Казали: «Ох и широка география русских костей».
І ось відбулось засідання комісії, як нам сповістили, Генерального штабу. На полігоні встановили величезний намет, в якому поклали паркетну підлогу, повісили люстру, буквою «П» встановили столи, за якими сиділи десь з 15 військових, декілька в цивільному. В центрі - два доволі моложавих генерали, а офіцери, в основному, у званні полковників. Дивно, але серед них не бачили жодного командира з «учебки» або зі спецпідготовки, всі - чужі. Декілька банальних запитань про життя, службу, батьків і повідомлення: «Вас рекомендують для служби в обмеженому військовому контингенті, який виконує інтернаціональний обов’язок із захисту повітряних рубежів Об’єднаної Арабської Республіки» (уже під час перебування там назва країни змінилась на Арабську Республіку Єгипет). Причому кожен це мав сприймати не як наказ, а рекомендацію, міг відмовитись без будь-яких наслідків. Але таких не знайшлось. Уже пізніше дізнались, що декілька солдатів із тих, хто повністю пройшли спецпідготовку в Єгипет, все ж не потрапили туди з невідомих для нас причин…
Наступного дня нас відвезли в Брест. На вокзалі до одного з хлопців підійшов батько, і я передав йому номер телефону своїх рідних, аби повідомив, що буду проїжджати через Сарни. Того ж вечора відбулась хвилююча зустріч з батьком, матір’ю, сестричками. Тату шепнув: «ОАР», і він усе зрозумів, але нікому про це, звичайно, не сказав.
Через деякий час групу привезли на закриту військову базу в м. Миколаїв, де просиділи майже тиждень, нудились від безділля в боксах (до слова, оточених колючим дротом, а за ними по периметру ходили вартові з собаками) із бетонною підлогою, де стояли двоярусні ліжка. Здавалось, що про нас забули, якби не годували тричі на день. Потім переодягнули в цивільний одяг. Забрали всі документи, натомість видали квитки на круїзний лайнер «Україна», і 22 червня (знаменна дата) під проливним дощем ми сіли на пасажирський корабель.
До цього жоден не був ще на кораблі такого класу, і, зрозуміло, ходили палубами з широко розкритим ротом: всюди дзеркала, кришталь, ресторани, кафе, бари, басейн. Грошей нам не видали, тож тільки й того, що дивились. Хоча годували чотири рази на добу в ресторанах. Правда, в першу ж ніч потрапили в досить сильний шторм, багато хто відчув на собі морську хворобу й на їжу не міг навіть дивитись. Десь через добу прибули в турецьке місто Стамбул, де простояли декілька годин. Із цікавістю розглядали місто з чисельними мечетями, іноземними кораблями під чужими прапорами. Протокою пливли на довгих човнах торговці й дуже галасливо пропонували купити різноманітний товар: від цигарок, спиртного, прохолоджуючих напоїв - до сувенірів й одягу, причому робили це ламаною російською мовою. На корабель піднялась група турків в уніформі, яка пробула з годину в кают-кампанії капітана й незабаром пішла. Лайнер рушив далі. Серед пасажирів, крім нас, були й цивільні, навіть дівчата, з якими встигли познайомитись. Серед екіпажу також було чимало жінок. Одного разу дали навчальну хімічну тривогу. Дівчата почали одягати протигази, намагаючись не зачепити зачіску і, звичайно ж, робили це досить довго. Наші хлопці показали їм, як його одягнути за декілька секунд, і вони засумнівались, що ми звичайні туристи.

Вийшли на палубу - вразила спека
Час у плаванні сплив, як одна мить. На третій день подорожі, вранці, хтось крикнув, що видно землю – це з’явився на горизонті єгипетський берег. У серці защеміло: що нас там чекає, чи повернемося додому? Це був найбільший в Африці порт – Олександрія. Корабель пришвартувався, швидше за все, у військовому. Відразу зрозуміли, що в країні йде війна. Всюди обладнані так звані «точки» для кулеметів і зеніток, скрізь солдати з довжелезними гвинтівками, які, як потім дізнались, називались «бельджійками». Вийшли на палубу. Вразила спека, від якої миттю схотілося чкурнути в каюту, де рятували кондиціонери. Лайнер увесь час супроводжував підводний човен, що піднявся на поверхню вже при підході до порту. На його палубі з’явились декілька матросів у чужій військовій формі, помахали нам рукою, а на наше вітання салам алейкум відповіли добірним російським матом і попросили цигарок. Це були наші співвітчизники. На корабель піднялись замурзані арабські хлопчики 10-12 років і почали роздавати кока-колу. Вперше скуштували цей напій, він усім дуже сподобався. Шкода, що дісталось тільки по маленькій пляшечці. Саме тоді побачили, як відкрили вантажні люки корабля й кранами (на наше здивування) почали розвантажувати наші ж ракети. Все навкруги було чужим. Довкілля в якійсь димці, повітря ніби пливло, виднілись будинки, сірими від пилу стояли пальми, всюди суха, опалена сонцем земля. Люди вдягнуті в чуже вбрання, чулось незрозуміле белькотання незнайомої мови…
Невдовзі по радіо в каютах прозвучали номери команд, до яких нас зарахували. Хотілось служити з друзями, але за невідомим принципом розподілу нам не пощастило. Хлопці з чемоданами поступово виходили, сідали у вантажні автомобілі, закриті брезентом, вирушаючи на подальшу службу, окремі групи відправляли поїздом. Мені довелось чекати до пізнього вечора, бо мав служити найближче - у приміській зоні Олександрії. Під вечір мене та ще 10 чи 12 чоловік привезли у військовий дивізіон, де й пробув подальші 14 місяців. На під’їзді до місця перебування змушений був затикати ніс – проїжджали повз кладовище, навколо якого стояв страшний сморід. За законами ісламу, мерців не закопують у землю, а тіла на носилках тільки обмуровують.

Ми були ніхто…
Територія дивізіону нагадувала кладовище
Прибули до невеликого дивізіону. В Союзі такий обслуговує удвічі більше військових, а в Єгипті спрацьовував економічний розрахунок: араби платили за перебування обмеженого військового контингенту, в тому числі й за службу, відтак на всьому економили. Цікава деталь: там служили військові тільки трьох слов’янських національностей: росіяни, українці та білоруси. Дислокувався він на плантації пальмових дерев й інжиру. Посередині, в укріпленні під землею, за бетонними стінами, в обладнаному командному пункті стояла станція управління 125-им зенітно-ракетним комплексом – «Земля-Повітря». Навколо нього 4 «пушки» (пускові установки) і транспортно-заряджаюча машина. На кожній - по дві ракети. По одній цілі одночасно робили пуск із двох ракет через долі секунд, що забезпечувало майже 100-відсоткове попадання. Тут же бомбосховище, розраховане на весь дивізіон, бо під час бою його склад повинен перебувати в укритті. На поверхні залишались тільки «смертники» - солдати, які обслуговували транспортно-заряджаючу машину й після пуску знову перезаряджали ракети для нового залпу. Та ще ми: взвод протиповітряної оборони з чотирма «точками», розміщеними за 10-12 км від дивізіону, із завданням - «стрілами» підняти низьколетючі цілі або їх знищити. Так захищали, в першу чергу, основний зенітно-ракетний комплекс. Прослужив я на одній із таких «точок». Крім того, безпосередньо на території були дві установки «Шилка», швидкострільна (тисяча пострілів у хвилину) зенітна установка на БТР, що також захищала, власне, від нападів із повітря, а при необхідності - і з суші.
Територія дивізіону нагадувала кладовище - всюди стояли хрести, на них накинуті маскувальні камуфляжні сітки. До всього, огороджена колючим дротом, за яким нас охороняли арабські солдати. Забігаючи наперед, зазначу, захищали так, що часто як наші, так і їхні офіцери заставали охорону сплячою десь у затінку. За їх законами за це карали фізично – били палицями або виставляли на спеку в касці.
У примітивному житлі, невеликому двоповерховому будинку, мешкали офіцери, які позмінно несли службу цілодобово. Вони управляли основним комплексом. Солдатів і сержантів поселили в колишній конюшні, де постелили підлогу, пофарбували стіни й поставили двоярусні ліжка. Тут же була маленька їдальня, де харчували вільних від чергування солдатів і офіцерів.
У центрі розташування з невеличкого пагорба, обладнаного візуальним пунктом нагляду, постійно доповідали про наближення повітряних цілей і звідти отримували команди. Неподалік стояли дві станції. Одна «ловила» далекі й високі цілі, інша – ближні та на невеликій висоті. Тактика ведення бойових дій літаками військово-повітряних сил Ізраїлю тоді включала й польоти на дуже низьких висотах, що при надзвукових швидкостях винищувачів вимагало від пілотів неабиякої майстерності й робило їх невразливими, адже їх не помічала військова техніка. Ось чому велику відповідальність покладали на віддалені від дивізіону «точки», де солдати не тільки вели бойові дії, а й візуально спостерігали та виявляли літаки противника.
По приїзді нас нагодували смачною вечерею, та й узагалі харчували непогано. Давали багато м’яса, в основному баранину та курятину, свинини не було зовсім (араби її не вживають). Більше того, вислів «ханзір якуль» (з’їж свиню) у них один із найобразливіших. У меню було немало овочів і фруктів, звичайно, їхніх: банани, манго, авокадо, кавуни, дині, персики. На кухні постійно працювали кухар і два солдати. Нарядів туди не було, кожен займався своєю справою. Перевдягнули всіх в арабську форму, в якій офіцер нічим не відрізнявся від солдата, єдине, що вони носили шкіряні широкі ремені з портупеї. Усі документи в нас відібрали ще в Миколаєві, заборонили зберігати при собі навіть сімейні фотографії. Виходить, ми не могли себе ніяк ідентифікувати при певних обставинах. Ми були ніхто…
Декілька перших днів, розподілені по «точках», перебували там з «дембелями», які тим же кораблем, що ми припливли, мали повернутись щасливі додому. Ніякої зверхності та приниження від них не відчували. Взагалі стосунки між солдатами, а також між солдатами й офіцерами складались зовсім не так, як в армії в Союзі. Адже всі перебували в однаковій небезпеці й, можливо, від кожного залежало життя іншого. Тому не було солдафонщини, а тільки дружні, товариські відносини.
У перші дні на «точці» старожили дивували своїм професіоналізмом – віртуозно володіли комплексом, умінням точно стріляти з автомата, а надто миттєво бачити повітряні цілі, визначати їх координати: дальність, азимут і курс і доповідати на центральний пост. Наприклад, лежачи на кушетці в наметі, при появі літака, звичайно, в основному свого, «дід» казав: «Доповідай – МіГ-21, дальність така, азимут такий, курс такий». Це вже потім дізнались, що всі літаки при польоті суворо дотримували певних повітряних коридорів, які ми швидко вивчили, а по їх звуку навчились визначати марку. Ставлення до служби було досить серйозним, тому про порушення й думати не могли, хоча траплялось усяке. При собі цілодобово мали автомат із відкидним прикладом і три магазини патронів…
«Точка», на якій служив, розміщувалась на березі Середземного моря, поблизу їхніх знаменитих золотих пісків, мала номер «4» і назву «Бахр», що в перекладі означало «море». Прикривали порт Олександрія. В обладнаному наметі ховались від палючого сонця: там стояли лавки, стіл, невеличкий ящик для посуду. Поряд два окопи з мішків із піском, бо вирити їх тут неможливо – враз сиплеться. В кожному окопі - ящик з двома ракетами. Цілодобово чергували два стрілки й командир, який, у разі загибелі одного зі стрільців, мав його підмінити. Мали зв’язок і арабську охорону: солдат і поліцейський, які охороняли від диверсантів і місцевого населення. Чесно кажучи, на них не надіялись: двічі на день, вранці і ввечері, наші «охоронці» мили ноги, сідали на циновки й хвилин двадцять фанатично молились аллаху. В цей час до них можна було підійти, забрати будь-що, включаючи зброю… Отже, у випадку нападу ми повинні були тримати оборону впродовж півгодини, поки не прибуде з дивізіону спеціальна група підтримки, а якщо серйозніша атака, то вилітала «вертушка» - бойовий гелікоптер. Полк гелікоптерів був розміщений біля нашого дивізіону і обслуговував весь Олександрійский регіон. Харчувались на місці, нам двічі привозили їжу: сніданок і обід. Вечеряли в дивізіоні. Тихенько, по черзі, щоб не помітили перевіряючи, відсипались у наметі, адже на позиції треба було бути від сходу до заходу сонця, тому вночі спали декілька годин. І так весь час без єдиного вихідного.
Призвичаювались до клімату кожен по-своєму, але дизентерією перехворіли всі, незважаючи на профілактичні заходи та чисельні щеплення, які нам зробили ще в Союзі. Неможливо було звикнути до їх живності. В казармі на стелі, бувало, висіли ящірки, які іноді падали на тих, хто спав на верхніх ярусах, а в піску повзали змії та гадюки. Декілька разів бачили кобр. Скорпіони інколи залазили в одяг. Одного разу витягнув його з-під сумки. На позиції, траплялось, підходили варани, бігли до смітника, куди викидали залишки їжі. Серйозних укусів, на щастя, не було. Найбільше дошкуляли блохи, з якими вели марну боротьбу. Проблемою було вживання води. Нас попередили, що її потрібно пити тільки кип’ячену, небагато й маленькими ковтками, а ще краще обмежуватись чаєм і напоями, що входять у раціон харчування. Проте з першого дня ми її так понапивались… Розуміли, що вже пити немає куди, а рот сухий і вимагає: пити, пити. Хто пережив цей стан, запам’ятав його на все життя. Потихеньку засвоювали розмовну арабську мову й у кінці служби вже доволі стерпно белькотіли по-арабськи.

Від тебе залежить твоє та життя колег
До служби ставились надзвичайно відповідально. Продовжували тренуватися на введення комплексу в бойове положення. Якщо в Союзі, як зараз пам’ятаю, норматив був 3 хвилини і сорок секунд, то там вимагали результату менше 3 хвилин, пояснюючи одним аргументом: від цього залежить твоє та життя колег. Так само чітко й злагоджено, перекриваючи всі союзні нормативи, діяли і хлопці, й офіцери основного комплексу. Офіцери керували ним на рівні асів, довівши все до автоматизму. Служили в режимі трьох рівнів готовності: друга, перша й підвищена. Упродовж усього терміну перебування там другої майже не було, половину часу була перша, коли ракети, до яких пристебнуті пускові установки, акумуляторні батареї висунуті з ящиків і лежать на спеціальних козлах. І підвищена - стрілок тримає ракету на плечі й готовий по команді з центру здійснити пуск. На практиці, звичайно, ніхто ракету на плечі постійно не тримав, але переважно мав перебувати поряд на страшенній спеці й бути готовим до виконання пуску. Пережили майже щоденні нальоти противника - ізраїльських ВПС. Найчастіше це були пари літаків - американський «Фантом F-4C» і французький «Міраж». Часом «Старфайтери» F-111, «Скайхоки» - палубні штурмовики, що стартували з авіаносців. У такі моменти керівництво бойовими діями здійснював сам командир - підполковник Колесніченко. Спершу надходила команда: «Дивізіон, до бою», включався голосний зв'язок і йшли миттєво доповіді командирів підрозділів: «Перший готовий», «Третій готовий» і так далі. При цій команді – при появі цілі в зоні враження - дозволявся пуск ракети. Складність полягала в тому, що в дивізіоні остаточне рішення про пуск приймав командир дивізіону, а на «точках» - сержант строкової служби. Тут, звичайно, починався «мандраж», особливо в перші часи. Адже при неякісному виконанні команди мали два варіанти: або загинути, або піти під трибунал, залежно від наслідків.
Тільки там зрозуміли, якими вразливими нас робила наша ж тоді суперзброя. Річ у тім, що після пуску ракети, за нею залишався чорний шлейф, за яким противник чітко бачив звідки зробили постріл, і туди відразу могла полетіти ракета противника. Дальність польоту ракети «Шрайк» з «Фантома» досягала 60 км, що значно більше, ніж територіальні води. Приблизно за сто метрів від цієї позиції була облаштована запасна – звичайний окоп, де можна сховатися, але перебігти туди мали право тільки тоді, коли всі ракети будуть використані. З вдячністю нині згадую, як по-людськи до нас, хлопчаків, які ще нічого не бачили в житті, ставився командир. Під час нальоту, зовсім не по статуту, звертався, насамперед, до нас, хто був віддалений від дивізіону: «Ребята, спокойно, всё будет хорошо, будем живы, не помрём». На душі ставало спокійніше, з’являлась упевненість. Зазвичай до пусків не доходило. Навіть в умовах війни противник не наважувався напасти на міжнародний порт, де могли стояти різні кораблі, в тому числі й дружні. Тому частіше траплялись випадки, коли літаки противника підлітали до нейтральних вод і повертались назад. Найулюбленіша команда: «Цель на развороте» - і тоді можна спокійно вдихнути й закурити арабську цигарку «Бельмонт», які видавали по пачці в день, хоча в ній було всього 10 штук.
По закінченні року служби мене призначили командиром позиції – «точки». На другому році довелось побачити ворога, як кажуть, віч-на-віч. Чудовий ранок, сонячний день, спокійне море. І, як завжди, несподівана команда, до якої не можна звикнути: «Дивизион, к бою» - і координати цілі. Стояв біля оптичного пристрою для ведення зовнішнього спостереження й раптом побачив пару «Скайхок» – «Фантом», що летіли на наднизькій висоті над морем, паралельно до берега, в бік порту, але далеко за межами нашої дії, в нейтральних водах. Силуети були точно такими, якими їх вивчали за фотографіями. Жодного звуку, тільки пізніше, коли цілі зникли, донісся тихенький відгомін, ніби далекий-далекий розкат грому. Про них одразу повідомили на центральний пост і почули відповідь, що ціль бачать і її супроводжують…
Так, день за днем, ішла служба. Щоранку, ще в темряві, в будь-яку погоду, сонні, майже автоматично набирали в термоси воду, вантажили на КраАЗ «пожитки»: ракети, рації. Черговий офіцер виходив із укріплення й оголошував «Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік, наказую заступити на охорону повітряного простору Арабської Республіки Єгипет». І тіні сумніву ні в кого не викликала політика держави. Були впевнені: так потрібно. Навіть в одному військовому специфічному шлягері співали: «Ты не печалься, мама, прими всё это, как есть, значит, так было надо, чтоб я находился здесь». Нічого героїчного, вважали, не робили, просто виконували свій обов’язок. Маючи деяку інформацію про службу в інших місцях Єгипту, розуміли, що нам пощастило. Адже надто важкі умови склались на півдні країни й у районі Червоного моря. Там ішли запеклі бої, гинули наші побратими. З болем сприйняли офіційне повідомлення про знищення всього дивізіону, де за один наліт противника одразу загинули 7 чоловік, причому жертв могло бути значно менше. А було все так. Дивізіон ракетою збив літака противника. Командир повідомив, що ціль вражена, й усі вискочили з укриття на поверхню з криками «Ура!». А вже наступної миті інший літак, що летів у парі з попереднім, наніс удар по дивізіону з усього арсеналу зброї. Варто зауважити, що у «Фантома», приміром, було 4 керовані ракети «Шрайк» (УРСи), дві керовані бомби «Уолайн», швидкострільна гармата «Булпап», дві касети з 40 «нурсами» (некерованими реактивними снарядами) й кулемет. Цього досить, щоб знищити все, що на поверхні. А укріплення могли витримати будь-який удар. Стіни в бомбосховищах бетонні, з дуже міцного цементу, казали, марки «1000», причому метрової товщини. Взагалі, усі знищені ворожі літаки там сприймали як свято. Весь день по радіо передавали, що доблесні арабські вояки збили ворожий літак. Хоча за час нашого перебування арабські дивізіони жодного не збили, а тільки радянські.
Саме в Єгипті розвіяли міф про невразливість американських «Фантомів». Адже після розміщення радянських 125 зенітно-ракетних комплексів уже в першому повітряному бою славнозвісний американський «Фантом» збили. Його особливість полягала в тому, що мав високу швидкість польоту (2400 км за годину) й обладнання, завдяки якому визначав, коли локатори його засікають і навіть коли по ньому стріляють. Тоді направляв одну зі своїх ракет на противника за променем його ж локатора, тобто дивізіон ставав самогубцем, сам включав форсаж, який різко збільшував швидкість на короткий проміжок часу. Щоб не бути знищеним, необхідно було відвести ракету вбік, виключити станцію, потім знову її включити й спробувати повторно захопити ціль. Але зазвичай час втрачений. Та радянські офіцери на 125–му комплексі справлялись із цими заморочками. Декілька операторів отримали звання Героїв Радянського Союзу за збиті літаки противника.

Ні для кого служба не пройшла даремно
На жаль, кількість загиблих у невійськових діях була значно більшою, гинули також від необережного поводження зі зброєю. І не дивно. Багато здорових молодих людей із різною психікою, перебуваючи в екстремальних умовах, постійно зі зброєю, без особливого контролю за набоями, часто розважались на позиції, стріляючи з автоматів. До того ж, були випадки самогубств. Земляка з Рівненщини, з яким служив, підвів здоровий глузд і він намагався вкоротити собі віку. Добре, що за ним стежили й не допустили біди. Хоча пізніше дізнався, що вже на Батьківщині, дослужуючи в одній із військових частин, знову спробував накласти на себе руки й через це постраждав офіцер.
Ні для кого служба не пройшла даремно. У декого щось змінилось у душі, дехто втратив здоров’я, інші - волосся, зуби. Адже клімат разюче відрізняється від нашого. З настанням зими все оживає та розцвітає. З’являється травичка, цвітуть квіти, дерева, температура падає до 18-20 градусів. Але приходить нова біда - так званий хамсін (50 днів негоди). Дує вітер із пустелі - й починаються піщані бурі, від яких неможливо сховатись. Пісок забиває очі (не рятують навіть спеціальні окуляри), ніс, рот, нічим дихати. Приблизно в цей же період починається головне мусульманське свято Рамазан, або Рамазан - дев’ятий місяць ісламського календаря. Впродовж якого правовірні мусульмани постяться, зовсім відмовляються від їжі з вранішнього до вечірнього намаза (п'ятиразова щоденна обов'язкова молитва). Арабські солдати ходили ослаблені голодом, їх боєздатність була зведена до нуля, що потребувало від нас посиленої уваги й обережності. Правда, декого з охорони ми таємно підгодовували: давали кусень хліба. Солдат залізав під лавку, щоб не побачив рабіна (аллах), і там їв.
З часом стосунки між Радянським Союзом і АРЄ погіршились. Тодішній президент Анвар Садат (пізніше вбитий під час військового параду) почав проамериканську політику. Це відчули, бо стало гіршим харчування, нам ніби безкоштовно видавали мило, зубну пасту, дешевий одеколон, ті ж цигарки, а потім вираховували за це з платні. Солдат, сержант строкової служби, отримували приблизно 15 єгипетських фунтів. Це після складних розрахунків (переведення їх у сертифікати, а сертифікати в рублі) «чистими» отримували 150 рублів. Чималі гроші на той час, коли інженер на заводі отримував менше. На початку служби всі гроші перераховували на сертифікати, на руки не видавали нічого. Тільки через півроку частину коштів отримували у фунтах, іншу - в сертифікатах, які можна було отоварити в Союзі в спеціальних магазинах під назвою «Берізка». Тут можна було придбати високоякісний імпортний товар: одяг, побутову техніку, включаючи японську радіоапаратуру, спиртні напої, американські цигарки й багато іншого.

Найважливішими були вісточки з рідної домівки
Скажу відверто, найважливішими в Єгипті були вісточки з рідної домівки: велика цінність, єдина ниточка, що зв’язувала нас із Батьківщиною. У середньому лист ішов два тижні, неодноразово перевірявся, але день отримання його був святом. Ми, у свою чергу, відсилали у відповідях стереолистівки, що тоді були рідкістю. Деякі батьки, побачивши зворотну адресу: «Москва – 400 п/я (поштовий ящик) 556 – Б», писали: «Синок, напиши чесно, за що й на скільки тебе посадили».
Упродовж служби один раз пощастило побувати в місті Олександрія. Разом із 10 співвітчизниками та старшим офіцером, у цивільному одязі, на вантажному автомобілі нас відвезли на центральну торгову точку - ринок «Сірійка». Там було багато магазинів із російськими назвами: «Наташа», «Одеса», «Москва» й інші. Араби, які там працювали, непогано знали російську мову й обслуговували військовий контингент. Арабська торгівля - це щось особливе, про неї можна довго розповідати. Зауважу, що новачок мав усі шанси бути ошуканим, а вміння торгуватись розглядають як мистецтво. Тоді ж придбав японську магнітолу «Айву» з касетами, про які вдома ще й не чули. З тієї ж «Сірійки» земляки якось привезли звістку, що невдовзі радянські війська виводитимуть із Єгипту. І справді, десь із середини липня 1972 року почали передавати дивізіони арабським спеціалістам, які пройшли відповідну підготовку в Союзі. Передача відбулась за декілька днів, і на момент нашого від’їзду дивізіон, який працював як чітко налагоджений механізм, у руках арабів уже був небоєздатний…
Один за одним проводжали поглядом кораблі, що відвозили співвітчизників додому. Прикриваючи порт, змушені були їхати з Єгипту останніми.
Покидали чужу країну з почуттям виконаного обов’язку. Систему протиповітряної оборони, що діяла в Єгипті, навіть наші противники-американці визнали однією з кращих у світі, бо була здатна знищити повітряну ціль будь-якого типу. Жодної з тих, що потрапила в зону нашого дивізіону, не пропустили, оперативне реагування на них не давало можливості літакам противника наблизитись до порту. Не зафіксували повітряного удару по ввіреному нам об’єкту, в чому, звичайно, велика заслуга всього колективу – солдатів і офіцерів, які жили та діяли як одна дружна сім’я, чесно й добросовісно виконали почесний інтернаціональний обов’язок перед дружнім тоді для нас народом і власною Батьківщиною. Нам наголошували: «Ви, захищаючи Арабську Республіку Єгипет, захищаєте власну країну на далеких до неї підступах». Більшість військовослужбовців представили до радянських і єгипетських бойових нагород. Мене, зокрема, до ордену Ніла II-го ступеня й медалі «За бойові заслуги», яку вручив уже в Союзі генерал-полковник Третяк, командуючий Білоруським військовим округом.
Провівши останній корабель, нас вантажними автомобілями привезли на військовий аеродром у Каїр Вест, де вночі літаком «Антей» доправили до місця дислокації основного дивізіону – м. Сумгаїт, що в Азербайджані. До речі, саме з цього дивізіону був збитий американський літак-розвідник з пілотом Пауерсом. Уже тоді нам таємно переповідали, що першим помилково збили радянського винищувача-перехоплювача. Офіційно про випадок усі дізнались пізніше, вже в період так званої перебудови. Зі Сумгаїта поїздом нас повернули в Білоруський військовий округ у м. Уруч’є, поблизу Мінська. Переночував у новій частині тільки одну ніч і дивізію підняли по тривозі й аврально перекинули на тушіння пожежі в Підмосков’я. Справді, з вогню та в полум’я. Потім були ротнотактичні навчання – справжній бій піхоти, «парад» у Мінську. Але це вже зовсім інша історія.
Звичайно, описати все зі своєї буремної молодості немає можливості. Та й пам'ять покрита величезною масою років і подій. Забулось багато фактів, облич, прізвищ, імен, дум, мрій, емоцій і почуттів. По-різному сьогодні сприймають й оцінюють пережите. «Кто не был здесь и кто не пил жару, тот всё это неправильно представит». Проте згадки про минуле - величезна школа життя з почуттям обов’язку, з відчуттям справжньої чоловічої дружби і дружнього ліктя, порядності, мужності й благородства - залишились із нами на все життя. Користуючись нагодою, звертаюся з проханням до всіх воїнів-інтернаціоналістів, які служили в будь-які роки в АРЄ, відгукнутися.
Матеріал підготувала
Раїса БРИЧКОВА.