Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
У Тріскині, де мешкає подружня пара, яка прожила разом 60 років, їхали недовго.
Та й у самому селі швидко знайшли потрібну родину, адже Миколу та Ганну КОЛОЇЗІВ тут добре знають. Подружжя більшу частину свого життя працювало. Ганна Михайлівна спочатку в ланці в місцевому колгоспі (ще й у Чемерне встигала, де переносила торф і вантажила у вагони). А на дослідній станції в Сарнах копала його. У свої роки гарно виглядає і все пам’ятає. Вони пережили війну, з якої не повернулися їхні батьки. Жінка й досі згадує слова свого неня: «Ми тут так добре живемо, як у яйці, у цій місцині». А з війни не прийшов, додає з сумом. Коли прошу Миколу Фомича розповісти детальніше про події того часу, мовчки змахує непрохану сльозу: «Нехай дружина повідає».
- Не хочу споминати погане. Коли мені вже стільки років, волію зберігати лише щасливі миті, а їх також було достатньо. Знали один одного змалечку, проживали майже поряд. Молодими разом гайнули на заробітки в Миколаїв, там і полюбилися. Повернулися додому, одружилися. Важкою була молодість. Миколу забрали в армію. Служив 3 роки і 3 місяці на острові Кунашир. Хоча міжнародний статус острова невизначений, Японія вважає його своїм і відносить до складу префектури Хоккайдо. Він не міг приїхати навіть у відпустку, а дома народився перший син Михайло, який нині мешкає в Сарнах, уже на пенсії. Невістка Тамара, його дружина, шанована і знана в районі – директор Сарненського районного ліцею «Лідер». І хоч Тамарі Гнатівні не вдалося потрапити на родинну зустріч, на її адресу з уст Ганни Михайлівни звучали тільки хороші слова.
…Молода 19-літня невістка Ганна чемно називала свекруху мамою, чекала з армії чоловіка, якого любила дуже сильно. З ним відтоді прожили понад 60 років. Збудували власний дім, народили і виховали 8 дітей. Тепер по черзі рахують, збиваючись, скільки онуків і правнуків. Загалом, перших 32, а других – 12. Вони кажуть, що пишаються власною родиною, адже вважають її найбільшою цінністю у житті. І хоча зібратися всім разом випадає нечасто, день Святої Трійці об’єднав їх уперше за останні 30 років. Для цього чимало доклав зусиль наймолодший син Микола, який живе в селі недалеко від батьків, він і повідомив редакцію про подію. Микола Миколайович знаний будівельник і активний громадський діяч, помічник депутата районної ради Олексія Лавора.
Донька Колоїзів Катерина – мама-героїня ( виховала 6 дітей), проживає в Ялті, дуже приємна співрозмовниця. Охоче представляє членів родини. Її старший брат Петро – приватний підприємець, приїхав на зустріч із Очакова. Молодший Василь мешкає в Запоріжжі й трудиться майстром зміни на одному з найбільших вітчизняних металургійних підприємств - ВАТ «Запоріжсталь». Сестра Тетяна також багатодітна мама (8 дітей і 6 онуків), живе у Нововолинську. А Оксана, фінансовий директор, - в Одесі. Її чоловіка, В’ячеслава Кульчицького, оглядача газети «Спорт-Експрес в Україні», добре знають любителі і фанати футболу. Відколи почав працювати у виданні (з 1988 року), відвідав понад 30 країн світу, коментував спортивні події Євро-2012. Пишається диктофоном, який подарували йому футболісти (привезли з Об’єднаних Арабських Еміратів). А у святковому колі великої династії В’ячеслав знімав відеорепортаж про зустріч поколінь через роки. У газеті ж журналіст веде постійну рубрику про спортивних суддів. Ще одна сестра Катерини, Люба, мешкає в передмісті Луцька в селі Небіжка, також виховує 5 дітей.
Коли дочки та внучки всі разом беруться куховарити, то Ганна Михайлівна лише дивиться та радіє. Каже, що років 50 тому жилося набагато важче, аніж зараз. Не було техніки, тож і в хаті, і на городі доводилося все робити власноруч. І хоча люди заробляли, купити щось цінне все одно не могли. Дуже тяжко було будувати власне обійстя. Цікавим є той факт, що про місце, оточене мальовничою природою, на якому воно розташоване, його господар мріяв ще підлітком, коли приганяв сюди пасти коней. Тварини мирно скубли зелену травичку, а хлопець думав: «Виросту й збудую тут власну хату». Так і сталося.
Як би не було важко, праця завжди приносила їм задоволення. Катерина підхоплює розмову про життєві цінності й каже, що бачила, як одного разу батько плакав. Причиною стала сварка дітей між собою. Тоді сказав: «Ви повинні бути як одне ціле, допомагати тому, кому нелегко». Запам’ятали діти батькову науку на все життя. Коли 5 років тому мамі треба було робити операцію в Ялті, достатньо було телефонного дзвінка від сестри до брата по ланцюжку, аби всі згуртувались. Доглядали й поставили на ноги матусю, яка обходиться нині без ціпка.
Раніше люди відповідальніше ставилися до багатьох речей, в тому числі і шлюбу, ділиться думками берегиня роду.
- За моєї молодості не було такого, щоб молодята одружилися та розбіглися через два місяці, а ось зараз, на жаль, це дуже часто трапляється. Люди не розуміють, прожити довге життя разом, потрібно вміти слухати один одного та поступатися в багатьох речах. А сваритися просто не варто, адже як після сварки лягати спати до одного ліжка?
- У дитинстві, - продовжує Катерина, - батьки нас дуже суворо виховували, не можна було запізнитися додому ані на хвилину. Чи сидіти без діла. Втім, навчили простих речей, яких і досі дотримуємося: треба справно працювати, поважати чоловіка, бути чесними. Батько, скажімо, спалахує як сірник, але дуже терплячий. Того терпіння вистачило б на всіх. А мама абсолютно не конфліктна. Невістка Світлана з чоловіком жили з ними 3 роки, а Людмила – 8. Та що говорити, й досі Люда з матір’ю навіть на зібраннях поряд. Люди по щирому заздрять такій злагоді.
Одна з 32 онуків, Ілона, навчається у Тріскинській ЗОШ І-ІІІ ступенів, закінчила цьогоріч 10 клас. У сім’ї, де 7 дітей, вона друга. Старший брат Руслан уже три роки допомагає батькові, знає, як заробляти копійку. Ілона також спробувала такого хліба. Дівчина розмірковує про життя практично. Не думає про вищу освіту, а от професію повара чи швачки, що й у власній родині знадобиться, отримати не проти. Часто провідує діда з бабою, які є хорошим прикладом подружнього життя. Ганна Михайлівна навчає онуку, як не треба поступати в ньому.
На моє природне запитання, як дожити до поважного віку разом із чоловіком, добре почуватися та непогано виглядати, ювілярка не довго думала, що відповісти. Запевнила: особливих премудростей немає.
- Аби жінці прожити довге та щасливе життя, потрібен хороший чоловік. Він має допомагати та у всьому підтримувати. Мені з цим пощастило. Встаємо рано-вранці, десь о шостій годині. Микола йде поратися по господарству, а я вже допомагаю йому. Напевно, те, що живемо злагоджено, також впливає на тривалість життя. Але, незважаючи на побутові негаразди, що є, як і в кожного, родина все одно щаслива. Бо вміє радіти простим речам.
Пригадала притчу про чоловіка й дружину, які прожили разом 60 років. Не було у них секретів, тільки одну таємницю мала дружина. На верхній полиці в її шафі стояла коробка з-під взуття, в яку чоловік ніколи не заглядав. І тільки постарівши, вирішила розповісти свій секрет і попросила чоловіка принести коробку. Коли він відкрив її, всередині побачив дві дуже гарні в’язані ляльки та пачку грошей.
- Що це? - запитав здивовано.
- Знаєш, перед нашим весіллям моя улюблена бабуся відкрила мені секрет щасливого сімейного життя. Вона сказала: «Якщо ти розсердишся на чоловіка, то ніколи не сперечайся, а піди і зв’яжи одну ляльку».
На очі господаря навернулися сльози, адже в коробці було їх усього дві. Тоді він запитав:
- А що ж це за гроші? Адже ти не відкладала їх з тих, що ми витрачали на господарство?
- Я наскладала їх, продаючи ляльки…
Вийти заміж - це дуже серйозний крок. Коли, скажімо, сваритесь із батьками, ви ж не думаєте, що треба шукати нових, правда? Ось і чоловік повинен стати вам рідною людиною. А як вдалося так довго прожити разом?
- Розумієте, ми народилися і виросли в ті часи, коли зламані речі лагодили… Коли щось траплялося, терпіли, прощали один одному і продовжували жити далі. Покривали все миром і любов’ю.
У молодості Ганна Колоїз мріяла про власну оселю. Тепер її найбільше бажання дожити в ній до смерті і щоб ніхто її не доглядав. Возносить до неба хвалу Господу Богу за те, що разом із чоловіком усім дітям дали освіту і вивели в люди, що вони мають власні родини, не розлучились, виховують дітей та онуків, які шанують своїх батьків.
Марія КУЗЬМИЧ.