Опубліковано СН
Після війни радянські міста переповнювали люди, котрим пощастило вижити на фронті, але втратили в боях за Батьківщину руки й ноги. Саморобні возики, на яких снували між ногами перехожих людські обрубки, милиці й протези героїв війни погіршували образ світлого соціалістичного тогодення. І ось одного разу радянські громадяни прокинулись і не почули звичного гуркоту візків і скрипу протезів. Інвалідів в один момент видалили з міст. Одним із місць їх заслання став острів Валаам. Власне, події ці відомі й записані в аннали історії, а значить, «що було – те пройшло». Вигнанці на острові прижились, зайнялися господарством, створювали сім’ї, народжували дітей, які стали дорослими й народили справжніх корінних острів’ян.
Хоча знайшла цей матеріал в Інтернеті, упевнена, що вартий він і вашої уваги, шановні читачі, бо роз’яснює ще одну білу пляму в історії війни, яку й досі ніяк не вивчать історики. Перешкоджають їм або політики, дехто з яких на ній просто гріє свої брудні руки, або сусідня держава, що ніяк не напише підручника для школярів і студентів.
«Нової війни не хочу!» - так називався малюнок колишнього розвідника Віктора Попкова із серії «Ми вистояли в пеклі!», в яку ввійшли портрети фронтовиків-інвалідів художника Геннадія Доброва, який малював на Валаамі. Його роботи й проілюструють цей матеріал.
Країна рад карала своїх переможців за їх каліцтва, втрату сімей, рідних гнізд, зруйнованих війною. Краяла злиденним утриманням, самотністю, безвихіддю, фактичною смертю. Висилали не всіх поголовно безруких-безногих, а тих, хто жебрав, просив милостиню, не мав житла. Їх були сотні тисяч, які втратили родини, нікому не потрібні, без грошей, зате обвішані нагородами. Їх збирали за одну ніч з усього міста спеціальні наряди міліції та держбезпеки, відвозили на залізничні станції, вантажили в теплушки й відправляли у так звані будинки-інтернати, що були у відомстві міліції. Відбирали паспорти й солдатські книжки. Суть таких закладів полягала в тому, щоб тихо та якнайшвидше спровадити інвалідів на той світ. Навіть убоге утримання, що їм виділяли, розкрадали практично повністю.
Острів Валаам у 1952-1984 роках - місце одного з найбільш нелюдських експериментів із формування грандіозної людської «фабрики». Сюди з Ленінграда й Ленінградської області, щоб не псували міський ландшафт, засилали інвалідів - від безногих і безруких, до олігофренів і туберкульозників. Вважали, що вони погіршують вигляд радянських міст.
На Валаамі їх рахували мало не по головах, вони помирали сотнями, але на місцевому кладовищі знайдете тільки 2 гнилих стовпчики з… номерами. Всі пішли в землю, не залишивши й пам’ятника страшному експерименту радянської доби.
Неперспективні люди з острова Валаам
Олександр Подосенов у 17 р. добровольцем пішов на фронт. У Карелії поранений кулею в голову навиліт. На острові Валаам, Ладозькому озері жив усі післявоєнні роки, паралізований, сидів на подушках...
У Другій світовій СРСР втратив за різними підрахунками від 20 до 60 мільйонів чоловік. Статистика й військова наука стверджують, що під час бою на одного загиблого припадало декілька поранених. Серед них - покалічені (інваліди). Який процент - судити не берусь. Але, припустимо, невеликий порівняно з вбитими. Отже, кількість калік після війни мала б обчислюватися десятками мільйонів!
Багато з них зовсім молоді. Літ по двадцять-тридцять. Ще жити й жити. Навіть з урахуванням інвалідності. Але через тридцять років після війни не бачили практично жодного. Куди ж вони поділись?
«Захисник Ленінграда». Малюнок колишнього піхотинця Олександра Амбарова, який захищав блокадний Ленінград, зроблений на острові Валаам у 1974 році. Двічі під час жорстоких бомбувань він був заживо похованим. Майже не сподіваючись побачити його живим, побратими відкопували воїна. Підлікувавшись, знову йшов у бій. Свої дні закінчив засланням і заживо забутим на острові Валаам: «Усіх, таких як я, зібрали на Валаамі. Декілька років тому нас, інвалідів, було тут багато: хтось без рук, інший без ніг, а дехто й осліп до того ж. Усі - колишні фронтовики».
Історія Валаамського монастиря
«Розповідь про медалі». Навпомацки рухаються пальці по поверхні медалей на грудях Івана Забари. Нащупали медаль «За оборону Сталінграда». «Там було пекло, але ми вистояли», - сказав солдат. І його ніби висічене з каменю обличчя, тісно стиснуті губи, осліплені полум’ям очі підтверджують ці скупі, але горді слова, що прошептав на острові.
Валаам був одним, але найвідомішим із десятків місць заслання інвалідів війни. Комуністи були гірші, ніж шведи. Це - найважчі часи в історії Валаама. Те, що не пограбували перші комісари в 40-х, осквернили й зруйнували пізніше. На острові відбувалися страшні речі: у 1952-ому з усієї країни туди звозили убогих і калік, яких покинули вмирати. Деякі художники-нонконформісти зробили собі кар’єру, малюючи в келіях людські обрубки. Будинок-інтернат для інвалідів і похилих віком людей став чимось на зразок соціального лепрозорію (шпиталю з монастирем для прокажених) - там, як і на Соловках часів ГУЛАГу, утримували в ув’язненні «покидьків суспільства».
«Старий воїн». Ратник трьох воєн: російсько-японської (1904-1905 рр.), Першої світової (1914-1918 рр.), Другої світової (1939-1945 рр.) Коли художник малював Михайла Казанкова, тому виповнилось 90 літ. Кавалер двох Георгіївських хрестів за Першу світову завершив своє героїчне життя на острові Валаам.
Не можна носити Георгіївський хрест поряд із тим, на котрому зображений кат твого народу. Доля цього не пробачить.
Непросте, можливо, запитання: чому саме тут, на острові, а не де-небудь на материку, в 1950 році, згідно з указом Верховної Ради Карело-Фінської РСР, розмістили в монастирських приміщеннях Будинок інвалідів війни та праці? Простіше й дешевше утримувати й забезпечувати, адже тут багато житла, підсобних приміщень, господарчих (одна ферма чого варта), орні землі, фруктові сади, ягідні розсадники. А неформальна, істинна причина: вже надто намозолили очі радянському народу-переможцю сотні тисяч інвалідів: безруких, безногих, неприкаяних, які промишляли жебракуванням по вокзалах, у поїздах, на вулицях, та й мало ще де. От, поміркуйте самі: груди в орденах (!), а він біля булочної милостиню просить. Нікуди не годиться!
Упродовж декількох місяців країна-переможниця очистила свої вулиці від «сорому»! Ось так виникли богодільні в Кирило-Білозірському, Горицькому, Олександро-Свирському, Валаамському й інших монастирях. А правильніше сказати, на розвалинах монастирських, погноблених радянською владою стовпах православ’я. Всякий, хто потрапляв на Валаам, миттєво усвідомлював: «Ось це і все! Далі – глухий кут, тиша в невідомій могилі на закинутому монастирському кладовищі».
Чи зрозуміємо сьогодні міру безмежного відчаю, горя нездоланного, котре охоплювало людей у ту мить, коли вони ступали на землю оцю? У в’язниці, страшному гулагівському таборі, завжди в ув’язненого тепліла надія вийти звідти, знайти свободу, інше, не таке гірке життя. Звідси ж виходу не було. Хіба що в могилу як приреченому на смерть. Тож уявіть, яке життя було в тих стінах. Описати важко. Особливо коли в уяві виникають їхні обличчя, очі, руки, неймовірні посмішки істот, які нібито в чомусь навіки провинилися і просять прощення. Неможливо це зробити, мабуть, ще й тому, що при згадці про все це просто зупиняється серце, перехоплює подих і в думках виникає неможлива плутанина, згусток болю! Пробачте...
«Вааламський зошит»
Євген Кузнєцов
«Життя, прожите…». Є життя, що виділяється особливою чистотою, моральністю й героїзмом. Таке прожив Михайло Звьоздочкін. З паховою грижею добровольцем пішов на фронт. Командував артилерійським розрахунком. Війну закінчив у Берліні. Життя - на острові Валаам.
Інвалідів висилали не з усіх міст, а тільки основних великих європейської частини СРСР. Безногий ветеран, котрий просить милостиню, не хвилював нікого в Мухосранську, але був неприйнятним у Москві, Ленінграді, Києві, Мінську, Одесі, Ризі, Талліні, Дніпропетровську, Харкові, Томську, Новосибірську (куди Сталін планував перенести столицю СРСР).
Схожі заклади є й тепер. Скажімо, під Харковом у селищі Високе. І в с. Стрілеча... Впевнені, що там умови відрізняються від Валаамських? Дуже прикро, що дехто заявляє, ніби всього цього не було. А потім називають себе борцями проти фашизму й говорять про «ніхто не забутий, ніщо не забуто».
Майже щороку 9 травня на Хрещатику в Києві проходить великий парад перемоги, на який офіційно запрошують ветеранів війни. Відзначають і в усіх містах, містечках, селах. З кожним роком їх стає все менше, але пам’ять про їх вагомий вклад у велику перемогу над фашизмом житиме в наших серцях вічно. З роками багато країн Європи переоцінили події Великої Вітчизняної війни, замислилися над ціною перемоги. Дехто з них розглядає її як зміну одного окупанта на іншого, і це не може бути перемогою! Тому 9 травня Європа не святкує, а поминає жертви двох тоталітарних режимів!
Наприклад, у Молдові 29 квітня голова управління зовнішніх зв’язків Кишинівської мерії Г. Чумак закликала оголосити 9 травня Днем жалоби, а радянську символіку заборонити. Латвія, Естонія, Литва зробили те саме на законодавчому рівні. Проте не тільки Європа переосмислила цю історичну дату. Нещодавно всі західноукраїнські громади оголосили на території своїх міст і сіл 9 травня Днем жалоби за загиблими у Другій світовій війні, заборонили використовувати символіку неіснуючих нацистських або комуністичних держав. Для більшості українців і для багатьох інших народів, які були об’єднані тоді в СРСР, Велика Вітчизняна була боротьбою за право на вільне життя, за свою землю та мирне майбутнє. Але все дуже непросто. Можливо, весь світ має рацію? Може, не свято, а День жалоби, День спогадів і розуміння трагедії? Не вітання, а вшанування загиблих? Не парад, а скорботна хода зі свічками? І вже час перейти від варварства до загальнолюдських цінностей? Варто подумати й зважитись…
Підготувала Марія КУЗЬМИЧ.