Опубліковано СН
Коли спілкуєшся з людиною, можна багато чого почути, дізнатися від неї щось цікаве, неповторне, трагічне, незабутнє з її життя, бо доля в кожного складається по-різному. Хвилюючу розповідь повідав колега, з яким працювали багато років.
Народився Микола в 1959 році в с. Масевичі Рокитнівського району. Жив з матір’ю і старшим братом. Батька свого майже не пам’ятає, адже хлопчику йшов десятий рік, коли він помер. Тож довелося з малих років пізнати важку сільську працю, допомагати мамі. Минали роки, закінчива школу, працював у колгоспі, а там і отримав повістку в армію. Отоді, як грім із ясного неба, мама повідала шокуючу новину: «У тебе, синку, є ще три брати й три сестрички». Нічого не міг зрозуміти юнак. Дивився на неньку здивованими очима, і ніби мову відібрало. Помітивши синову розгубленість, відкрилася перед ним, розповіла, що його батько до неї мав чотири дружини в різних селах району, в них залишилися діти. Не судила його Єва, бо не гультяй був Іван. Просто так склалася в нього доля. Якби ж не війна, було б усе по-іншому.
Коли Іван ішов на фронт, залишив удома дружину з трьома малими дітьми. Після війни повернувся додому, але дружини в живих не застав. Її закатували чи то енкаведисти, чи то бандерівці. Тож важко було чоловікові з дітьми. Згодом привів у хату іншу жінку. Вона ніби й ладнала з малечею, але вони не сприйняли мачуху, тому змушений був відправити її додому. Коли підросли, одружився старший син, пішов Іван у прийми в інше село. Там його життя не склалося, одружився вчетверте, і знову не знайшов щастя. Це все, що знала і повідала мати Миколі про його батька. Вона вже була в нього п’ятою дружиною. І спогади про чоловіка, з яким прожила одинадцять років, залишилися добрі, бо Іван був хазяйновитим, добрим.
- Твій батько, коли помирав, благав мене, щоб допомогла його дітям поріднитися, аби вони знали один одного, жили дружно. Тож ось, напевне, і настав час виконати його волю. Поїдь із братом і запросіть своїх братів і сестер на проводи в армію. Тут, можливо, й порозумієтесь.
Вислухавши маму, Микола спитав:
- А чому ж мені, мамо, про це раніше не розповідали?
- Не хотіла тривожити твою душу, синку.
Можливо, вона була й мала рацію, бо після того, про що дізнався, життя його змінилося. Поїхав із братом від першого чоловіка матері, який помер, у села, за вказаними адресами кликати всіх на проводи. Зустрітися ні з ким із них не вдалося, але запрошення залишили. Та чомусь ніхто не приїхав. Микола був розчарований до сліз.
Відслуживши, почалося в нього інше життя. Відразу ж поступив у Черкаське пожежне училище. Після закінчення якого його направили на роботу в м. Сарни, де й пропрацював у пожежній частині на різних посадах до виходу на пенсію. Звичайно ж, одружився, виховував донечку. Своїх братів і сестер, яких не знав, з голови не викидав. Але так уже сталося: не турбували вони його, не шукав їх і Микола, хоча все життя мріяв їх побачитися. А зустріч таки відбулася.
Якось пять років тому наснився Миколі батько. Він тільки чув його голос: «Чого ж ти, синку, забув про мене?». І більше нічого. Розповів про сон дружині, поцікавився в неї, що б це означало?
- А ти коли був на могилі батька?
І тут Микола схаменувся. Дійсно, це було давно. Поки матір була жива, їздив до неї часто, доглядали за місцем останнього спочинку батька, а зараз за життєвими турботами візити в село ставали все рідшими. Тож перед Великоднем, а саме тоді й наснився йому сон, вирушив на кладовище. Коли зайшов, здивувався – могила батька була доглянута. Подумалося, що то сільрада постаралася, адже тато був учасником війни. Та згодом дізнався, що влада до цього не причетна. Тож повернувся і залишив записку з номером мобільного телефону: «Хто ти, добра людино? Озвися?». І вже через недовгий час пролунав дзвінок, голос із трубки сказав: «Добрий день, я твій найстарший брат Ничипір із Остків». Микола був шокований від радості. А згодом отримав ще один: «Я твій брат Олексій, живу в Кіровоградській області». Тож ніби ожив Микола, чекаючи зустрічі з братами. Відразу поїхав до Ничипора в Остки. Коли дідусь, якому минув вісімдесятий рік, побачив у себе на подвір’ї високого, статного чоловіка, здивувався. Та дізнавшись, що то його найменший брат, дуже зрадів, пригорнувся до нього, заплакав. Вдивляючись у його обличчя, промовив: «Як ти нагадав мені нашого батька! Ти такий схожий на нього!».
- А чому ти, брате, не шукав мене, ти ж знав, що я є,- запитав Микола.
- Пробач, братику, - відповів Ничипір. - Хіба ж за цими сільськими турботами було коли про щось думати? Мені й на могилу не завжди часу вистачало поїхати. Вже коли відчув, що скоро настане мить зустрічі з ним на тому світі, почав навідуватися.
Повідав чоловік про своє нелегке життя, про брата Матвія і сестру Галю, які давно вже пішли з цього світу. Розповів про батька, що він ніколи не забував їх, своїх дітей, допомагав чим міг. Поділився Микола з братом і про свій шлях. Розмова між ними була довгою й душевною. Прощалися, як найрідніші, зі сльозами на очах.
Не менш зворушливо відбулася зустріч Миколи з одним із братів уже від іншої дружини батька - Олексієм, бо ж запросив його в гості.
Стрічав його на вокзалі в Рівному. Коли потяг, яким їхав Олексій, наблизився до станції, у Миколи закалатало серце: «А як я впізнаю брата? Адже ніколи не бачив його». Хвилювався, як ніколи. Спостерігав за пасажирами, що виходили з вагонів, вдивлявся в їхні обличчя. Коли всі розійшлися і перон спорожнів, помітив чоловіка, який самотньо стояв із валізою. З хвилюванням наблизився й відразу зрозумів, що то його брат. Бо побачив у ньому себе. Помітив це, певно, й Олексій, бо без слів кинулися один одному в обійми. Люди, які проходили повз них, здивовано озиралися, спостерігали, як двоє вже сивочолих чоловіків обіймалися, вдивлялися один в одного, а із очей котилися рясні сльози. Звідки ж було їм знати, що то була зустріч двох рідних братів, які до цього часу не зналися і не бачились. Тож радів Микола, що хоча нескоро, на сорок восьмому році життя, та здійснилася його мрія - знайшов рідню. То, мабуть, батько з того світу посприяв цьому, бо якби не той сон, чи зустрілися б?
Шкодує Микола, що сталося це дійсно пізно, бо не з усіма довелося побачитись, адже майже всі вже пішли з життя. Рік тому відійшов у вічність і найстарший брат Ничипір. Залишився тільки Олексій, з яким підтримує зв’язки, їздять один до одного в гості. І не судять свого покійного батька, якого мало знали, а навіть співчувають, що так склалася його доля.
Ця історія повчальна. Бо з неї бачимо, як напіврідні люди, які й не зналися ніколи, так раділи зустрічі, а скільки в наш час живуть поруч рідні брати, сестри, а через якісь непорозуміння відвертаються один від одного, стають ворогами. Тож шануймося, поки живі.
Володимир ПІНЧУК.