Опубліковано СН
Командир мінометного підрозділу Сергій КОТОК із Тинного в АТО перебуває тільки місяць. За 1200 кілометрів від дому з побратимами охороняє Луганську ТЕС.
Минулого тижня побував на Сарненщині не просто у відпустці, а приїхав за машиною, що так необхідна в зоні бойових дій. Командир відпустив добровольця на 7 днів, але дозволив затриматися на 10, аби остаточно владнати всі справи. Сергій об’їздив Сарни, Дубровицю, Ковель і в кожному населеному пункті знайшлися люди, які йому допомогли. Тож попросив подякувати їм через газету від імені командира й усього батальйону. А ще - волонтерам штабу громадської оборони в Сарнах і громадському об’єднанню «Спілка підприємців Сарненського району». Бізнесмени дуже швидко зреагували й фактично придбали автомобіль, який знайшли в Ковелі. Доброволець завдячує також християнам віри євангельської та директору СГПП «Случ» Олексію Хомичу, що в селі Тинне. Вони не залишилися байдужими до всіх військових і 24 окремого штурмового батальйону «Айдар», який дислокується в місті Щастя. Щиро відгукнулися на прохання й придбали для них продукти харчування.
50-літній Сергій Коток, у якого вдома залишилися дружина, син, донька й навіть онуки, не розуміє, як можна спокійно сидіти вдома, коли в країні війна. Міг би лежати на дивані, дивитись телевізор… «Це самообман. Я — на канапі, а хлопці - в окопах?». Пішов, «щоб не бути холуєм і наймитом, а вільним козаком». Такі слова десь на мітингу, може, й звучали б пафосно, а там, у Щасті, вони - істина.
А ще, каже, що захищати Батьківщину - обов’язок чоловіка, громадянина, християнина. Хтось це має робити. Якщо наша держава є, ми її визнаємо, про неї говоримо, співаємо, ходимо у вишиванках, то треба розуміти, що хтось має її захищати. І він не згідний з тим, що боронити мусять лише юнаки, які й життя не встигли побачити. Одно слово, Сергій вважає, що його вік - найкращий для бійця. Бо ще є сили і вже є життєвий досвід.
Не розуміє, чому багато чоловіків Донбасу їдуть звідти або роблять вигляд, що війни навколо них немає. Якби всі місцеві встали плечем до плеча на захист свого краю, говорить, то й війни не було б. Треба зазначити, що дехто з них усе-таки служить, але, звичайно, далеко не всі.
Він розповів про 22-річних хлопців зі свого підрозділу. Каже: це - справжні патріоти, вони також чиїсь брати, сини, чоловіки, кохані. Ніколи не бачив таких хоробрих і мужніх, які один за одного горою стоять, у будь-яку хвилину готові покласти своє життя за побратима. І тепер їм, як ніколи, потрібно відчувати наші підтримку, любов і тепло. Кожен, хто не байдужий до долі солдатів, які стоять на передовій України, займається волонтерською допомогою.
Не залишилися осторонь і діти, повідав Сергій Боголюбович. Бійці отримують і бережно зберігають листи, які не можна читати без сліз, і малюнки малечі, що приходять звідусіль: Києва, Волинської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської областей. Вклавши всю любов у свої творчі роботи, малеча висловлює вдячність за те, що солдати захищають їх та їхні родини, дякують за мужність і силу, стійку волю, бажають солдатам, щоб вони неодмінно повернулися додому живими, а хлопчики й дівчатка радісно зустрічатимуть героїв.
- Ви ж обов’язково надрукуйте їхні малюнки в «Сарненських новинах», - попросив сердечно. - Дітки також долучилися до святої справи, підтримали нас, вояків, у тяжкий для країни час.
Часто дії добровольчих батальйонів під час антитерористичної операції стають предметом серйозних громадських дискусій. Їх багато критикують. Дехто закидає докір, що добровольчі батальйони створюють собі піар, обговорюючи дії командування, запитують, чому вони не вступають в армію, навіщо вимагають танки й артилерію, нащо взагалі потрібні?
Один із найвідоміших - «Айдар» - є 24 батальйоном Територіальної оборони Луганської області й підпорядковується Міноборони, а не МВС. «Айдар» — виняток із правил: створений без участі військового комісаріату Луганської області, мобілізаційним керівником батальйону є сам його командир.
Формування волонтерів, які стоять на захисті країни, не можуть не привертати уваги засобів масової інформації. Україна веде народну війну, і піар — це єдина можливість залучити у свою частину військових фахівців і матеріальні ресурси постачання. Тож особисто мене дуже дивують такі звинувачення, особливо після того, коли вже не вперше спілкуюсь безпосередньо з багатьма добровольцями, «айдарівцями» й переконуюсь, що обвинувачення часто безпідставні. Хочу зауважити, що навіть деякі армійські частини на 60–70% залежать у питаннях постачання від народної підтримки й перебувають на забезпеченні волонтерів. Що вже казати про позаштатні, добровольчі батальйони, створені у воєнний час, які отримують від держави тільки деякі види зброї?
Говорили з Сергієм недовго, адже зустрілися в день його від’їзду, в неділю, а попереду чоловіка чекало ще чимало справ. Під час розмови з такими людьми починаєш дивитися на звичні речі зовсім інакше, розуміти й цінувати те, на що раніше не звертав уваги або ж просто не замислювався. Аби перевести бесіду в мирне русло й відповісти на запитання, коли ж уже закінчиться війна, розказав притчу про те, що живе в нас завжди, яку хочу переповісти вам, шановні читачі:
«Чотири свічки спокійно горіли й потихеньку танули. Було так тихо, що чулося, як вони розмовляють. Перша сказала:
- Я – спокій. На жаль, люди не завжди здатні мене зберегти. Думаю, мені не залишається нічого іншого, як згаснути. - І вогник свічки померх.
Друга мовила:
- Я – віра. Прикро, але про мене рідко згадують. Люди не хочуть нічого чути про мене, тому немає сенсу горіти далі, - ледве вона вимовила це, подув легкий вітерець і загасив її.
Дуже засмутившись, третя вимовила:
- Я – любов. У мене більше немає сил горіти далі. Люди не цінують мене й не розуміють. Вони бояться мене. - Довго не думаючи, й ця свіча пригасла.
У кімнату зайшла дитина й побачила три згаслі лоївки. Злякавшись, закричала:
- Що ви робите? Ви ж повинні горіти - я боюся темряви! - І маля гірко заплакало.
Схвильована четверта свічка сказала:
- Не бійся, не плач! Поки я сіяю, завжди можна запалити три інші. Я – надія, сильніша любові, віри та спокою».
І насамкінець, в Україні й також у нас, на Сарненщині, є чимало людей, які кажуть, що це не наша війна, а заради миру Донбас можна й віддати. На такі «аргументи» Сергій Коток відповідає:
- Звичайно, війна це дуже погано. Найкраще її попередити дипломатично. Але якщо це не вдається, мусимо відстоювати наш суверенітет всіма можливими засобами. Не можемо відмовитися навіть від найменшої частинки своєї держави, тому за неї треба боротися. Бути мудрими, а коли є небезпека, то - відважними й боронити Україну.
Марія КУЗЬМИЧ.