Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Володимир ВЛАСЮК із родини реабілітованих.
Колись його покійних діда з бабою: Трохима Власюка-Гризовського й Ольгу Власюк - виселили в Красноярський край, де вони збудували гарний дерев’яний будинок, що стоїть і дотепер. Там хлопчина народився, але коли виповнилось 3 роки, у 70-х роках минулого століття, батьки повернулися в рідне село.
Про вертоліт Мі-8Т зносичанин Володимир знає не з чуток. Мріяв про професію змалку, як усі хлопчаки. Донині пам’ятає свою першу вчительку Ніну Мичак. Саме їй зізнався, що хоче бути льотчиком. Хоча відмінником не був, але й задніх не пас. Займався спортом, брав активну участь у змаганнях «Нумо, хлопці!», військово-спортивній грі «Заграва». Після 10 класу Зносицької середньої школи вступив у Рівненське технічне училище № 1, де освоїв професію токаря. А через рік пішов служити в армію. Доля закинула його в Грузію, в танкові війська. Минуло ще півроку учебки й здібному до техніки навіднику Володимирові Власюку запропонували перейти в престижне військове училище. У вертолітних військах у місті Кіров два роки опановував нову спеціальність у 75 школі авіаційних техніків. І знову служба далеко від рідної домівки - в Башкирії.
Саме там відкривали нове училище й розташували полк із Кобрина (Білорусі). Той, в якому служив молодий чоловік, розмістився в Давлеканово. Упродовж 9 років борттехнік Власюк відповідав за польоти й технічний стан гелікоптера на землі й у небі. Літав з екіпажем, навчав курсантів Уфимського училища, організованого на базі полку. За сезон (з травня по вересень) команда випускала 5 фахівців. Літали в Бузулук, Самару… До речі, розповів, паливо в небесній машині розміщувалось у 3 паливних баках, також у салоні передбачувалась установка 1 або 2 додаткових баків об’ємом по 915 літрів. Уздовж бортів вантажного салону встановлені відкидні напівжорсткі сидіння для 24 пасажирів, а в задній частині вертольота - люк з двома створами, призначений для завантаження техніки й крупногабаритних вантажів.
Цікаво знати, що вертоліт Мі-8Т надійшов на озброєння частин військово-повітряних сил, ракетних військ стратегічного призначення, військово-морського флоту, Міністерства внутрішніх справ, прикордонних військ і різних урядових служб. Мі-8Т широко застосовували також в афганській війні. Під час експлуатації гелікоптер постійно модернізовували. З 1964 по 1967 роки цим вертольотом встановили 7 міжнародних рекордів.
Ще один цікавий факт про Мі-8. Він став наймасовішим у світі. Всього ж їх випустили понад 11 тисяч (включаючи Мі-8МТ і Мі-17). Більша частина гелікоптерів перебуває в експлуатації й нині. Їх також експортували й використовували в понад 40 країнах світу.
Володимир не тільки досконало вивчив свою професію й бойову льотну машину, а й брав активну участь у громадському житті училища. А чи мріяли ви колись літати, як птах, насолоджуючись радістю вільного падіння? Відчути сплеск адреналіну, побачити нескінченність «п’ятого океану», осідлати вітер і спробувати на смак екстрім? Усім сняться фантазії, й нерідко вві сні літаємо. Володимир мав можливість зробити крок у небо, здійснити 18 стрибків із парашутом. Залишилося море вражень, кипіння крові, досвід, а після приземлення - думка обов’язково сюди повернутися.
Держава не тільки відзначила свого героя (грамоти за відмінну службу й навчання курсантів), а й попіклувалася про нього - забезпечила житлом. До нової оселі не їхали з дружиною поїздом, а летіли вертольотом. Після останнього місця служби в Самарській області повернулися в Зносичі. Перед тим квартиру продали, аби в рідному селі звести власний дім, допомагали й батьки обох, чим могли.
Час летить швидко. Вже й два сини дорослі, обидва навчаються в Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут». Маючи пенсію військовослужбовця, намагався не сидіти вдома й не чекати від когось подачок, а ще заробляти. Разом з дружиною підтримували дітей - хто фінансово, а хто продуктами. Було, що й самі хлопці приїжджали до батька в Москву на заробітки. Тепер, каже, три місяці чекає від них бодай телефонного дзвінка. Їздив, старався для родини, згодом придбав трактор, автомобіль. Здавалося б, жити, та щось не заладилось, розповідає: «Почалися лайки з нічого. Але навіть якщо був невинний у них, все одно просив пробачення, бо пам’ятав материнську мудрість: «Сварка не завжди закінчується миром. Виникає образа, горить жага помсти – бажання взяти реванш. Тут важливо не покарати, а вміти простити».
Уявіть, що ви швидко їдете автомобілем прямою дорогою. І раптом вирішуєте різко повернутися. Якщо просто на повному ходу переключитися на задню передачу – то не тільки не поїдете назад, а й машину зіпсуєте. Спочатку треба загальмувати, зупинитися, й тільки потім рушати заднім ходом. От цей гальмівний шлях і зупинка і є шлях від гніву й ненависті до прощення. Нам обов’язково потрібно заспокоїтися й навіть пройти якийсь етап байдужості до кривдника, розмірковує.
Уміння пробачати не дається просто так, – його треба в собі розвивати, каже збагачений власним життєвим досвідом чоловік. Потрібно розуміти, що зло, створене людиною, не відображає її сутність, воно – не вся душа. І найважливіше з умінь – бачити в кожному щось добре. Уявіть, як прощає нас Бог, бачачи за безліччю гріхів добрий початок.
- Та поки їздив на приробітки, - розповідає чоловік, - сталося так, що дружина переоформила всю землю й будинок на себе. Довелося шукати справедливості в суді, який відсудив мені половину будинку. Але зайти туди не можу, бо дружина стверджує, що навіть по клаптику подвір’я її землі не ходитиму. Добре, що підтримують брати й сестри. Їх у мене шестеро: два брати й сестра живуть у Вінницькій області, Оксана - в Сарнах, Ігор і Марія - в Зносичах. Мешкаю то в Оксани, то в Ігоря… Судова тяганина й досі триває.
Хоча за станом здоров’я борттехнік Володимир Власюк не може більше літати, його так само тягне в небо. Насамкінець попередив тих чоловіків, які їздять на заробітки далеко від дому, аби не були такими безпечними й на всякий випадок перевірили, чи є ще в них житло.
Марія КУЗЬМИЧ.