Опубліковано СН
Я з совістю своєю у згоді,
Та при нагоді
Її я краю на шматки.
І сумніви, немов пастки,
Приходять інколи ночами…
Так писав один із творців нашого часопису, славетний газетяр, активний громадський кореспондент Микола Горинь (Пінчук). Узяв цей псевдонім, бо народився й виріс на березі синьої красуні-Горині, що слугувала йому джерелом снаги до життя й натхненням до творчості. Це була багатогранна й надзвичайно обдарована людина. Безмежним було як коло його захоплень, так і занять. Учитель української мови та літератури захоплювався етнографією та фольклором, філателією й боністикою (наука, що вивчає паперові грошові знаки (бони) як історичні документи й визначає їхню колекційну цінність), історією та краєзнавством. Любив подорожувати, фотографувати й писав, писав…
Сторінки місцевої газети частенько публікували його матеріали в 60–90 роки минулого століття. Друкуватись почав ще з 1956-ого, в студентські роки. Це був краєлюб, життєлюб, надзвичайно добра й небайдужа людина. Його статті в районному часописі теж були різнопланові й багатожанрові. То репортажі про будні степанських робітників й аграріїв, то їх трудові дарунки до чергової річниці Жовтня, портрети окремих односельців.
Микола Горинь ніколи не стояв осторонь різноманітних подій у рідному селищі. Мав власну життєву позицію, постійно вів боротьбу проти неправди, безгосподарності й інших негараздів нашого суспільства. З його статей можна почерпнути відомості про далеку та близьку минувшину, фольклор й етнографію, легенди й перекази, мовне середовище краю, долю видатних земляків. Його публікації з’являлись не тільки в районній, але й обласній і центральній пресі, транслювалися по радіо. Цікаво, що Микола Горинь не лише забезпечував газету цікавим матеріалом, але й підтримував «районку» матеріально в скрутну хвилину – в його домашньому архіві натрапила на квитанцію (50 крб. – призначення внеску: допомога газеті).
Ця людина просто випромінювала доброту й тепло. Вдячна долі, що один із таких промінчиків дістався й мені. Адже перші літературні спроби, як прозові, так і віршовані зробила з його допомогою у шкільній літературній студії, керівником якої він був. Досі зберігаю свій перший вірш до шкільного ювілею й оповідання «Коли людина перестане стріляти в свою подобу?».
Поезія бриніла не лише в його душі – поетичністю було саме його життя. Зі своєю дружиною познайомився в мальовничому Шацьку. Українка, емігрантка з Аргентини, яка народилась у Парагваї, з незвичним іменем Порфирія теж мала поетичну натуру. Їх обійстя завжди потопало у квітах, навіть на склі вікон вони розцвітали, намальовані нею. Порфирія подарувала чоловікові двійко діток. І чи то так вдало дали їм імена, чи то вони зробили їх такими, бо донечка Ліля – граціозна білявка з маминим рум’янцем на щічках – ну чисто тобі лілея. А синочок Васильок - з оченятами синіми, як волошки, під золотавим, як поле стиглої пшениці, чубчиком. Край берега гойдалися на срібних хвильках припнуті їх два човни. Плоскодонка розмальована зеленими стеблами з білими ліліями, серед яких красувався напис «Лілія». А видовбаний вербовий човник заквітчаний намальованими блакитними волошками з написом «Васильок».
Часто подружжя з малюками плавало кудись на котромусь зі своїх човнів по дзюркотливій срібноплинній Горині, а коли повертались, мама завжди в руках тримала квіти – чи то декілька білих водяних лілій, чи пучечок небесно-голубих незабудок або пишний букет польових ромашок. У Миколи в голові, напевно, роїлись нові образи, а в записнику – пара-друга свіжонаписаних поезій.
«Його вірші пахнуть лісом», - так писав про поетичність Миколи Кириловича Леонід Куліш. У мене ж свої асоціації - відчуваю запах свіжонадоєного молока, яке мама щойно налила мені повний кухоль. На ньому зверху - пишна шапка густої піни. П’ю тепленьке, а бульбашки піни лопаються просто перед моїм обличчям і ніжно лоскочуть носа. Випиваю до дна. Залишки піни осідають білими вусиками на верхній губі, і ми з мамою весело сміємося з цього. Його ліризм – це образ і пісня мого дитинства, близькі й дорогі, до болю знайомі, бо ходила тими ж стежками, хлюпалась у тих самих хвильках, той же ряст топтала.
Його «Журавку» поклав на музику випускник нашої ж школи Віктор Торчик. Тепер думаю, чи не від неї взяв свою назву відомий нам танцювальний колектив? Тематика поетичних творів Миколи Пінчука різноманітна. В його доробку є прекрасні вірші, присвячені жінці, матері-трудівниці, про кохання, вірність, молодість, неповторну красу рідної Степанщини, любов до Батьківщини. Темі війни, героїзму, солдатським удовам присвячені роботи, що ввійшли до збірки «Гіркий полин». Результатом довгої та кропіткої праці стала його книга «Сходження на Голгофу» - оповідь про історію й нищення храмів у древньому Степані. «Видання вчить і застерігає: люди, шануймо свої святині» (В. Войтович, передмова до книги). Літературна драма «Бурштинове намисто» розгортає сторінку побуту й звичаїв поліщуків майже столітньої давності.
Та, на превеликий жаль, досі залишаються не виданими ще дві книги Миколи Пінчука. «Вал над Горинню» - про історію Степаня з княжих часів до кінця ХХ століття, що містить також книгу пам’яті, в котру занесені імена всіх наших односельців, які загинули в роки війни 1941-1945 років. І «Чорний ангел» - трагічні події воєнних літ, у тому числі й цікаві нариси з життя єврейських сімей Степаня. Хочу звернутися до представників місцевої влади, односельців, колишніх учнів, колег по перу, єврейських общин, діаспори, меценатів, просто небайдужих людей, які розуміють, що без минулого немає майбутнього, з проханням: давайте допоможемо цим творінням побачити світ (рукописи творів ревно оберігає донька Миколи Кириловича разом із його онуками).
Микола Пінчук став зачинателем і керівником чудового краєзнавчого музею в селищі. Під його керівництвом юні степанські слідопити встановили імена безіменних солдатів, які загинули, визволяючи Степань від німецьких окупантів, і яких вважали такими, що пропали безвісти. Багато років він досліджував історію родини Ворцелів. Усе, за що б брався, в нього виходило швидко та вміло. А його творчих доробків вистачило б на декілька томів.
Микола Горинь (Пінчук Микола Кирилович, 1936-1994 р.р.) – відмінник народної освіти, вчитель української мови та літератури вищої категорії, член Всеукраїнської спілки краєзнавців, єдиний в області нагороджений грамотою Державного ювілейного комітету з приводу відзначення 150-річчя від дня народження Великого Кобзаря, перший лауреат регіональної премії «За відродження Волині» (1991 р.). Розповідь про цю неординарну людину хочу завершити словами з його ж поезії, що не втратила актуальності й у світлі сьогоднішніх подій:
…Усе віддасть земля для тебе –
Лиш захистить не вміє себе.
На захист рідної землі,
Коли потрібно, встануть всі,
Хто споживає хліб і воду,
Хто любить її чисту вроду,
Того покличе рідна мати
Землю рідну захищати.
За чисте небо, мир у світі,
Жили щоб в щасті її діти.
Тамара СТАНКОВА.