Опубліковано СН
Олена Жигалова, незважаючи, що розміняла дев’ятий десяток літ, прагне не піддаватися рокам і старості. Тримається, як кажуть, з усіх сил на плаву. Особливо радіє весні, коли розцвітають груші та сливи, що обіймають будинок. Посадила їх разом з чоловіком, який був справжньою опорою. А в житті ж у Олени Антонівни, як на довгій ниві.
Народилася в Білорусі, у трудолюбивій багатодітній родині. Батько з матір’ю, і вона разом з ними, працювали не покладаючи рук, маючи землю, любили ходити біля неї, плекаючи кожен клаптик, який восени віддячував щедрими врожаями. В їх селі Глибокий Брід більшість жила заможно. Бо не лінувалися трудитися, допомагали один одному. Та не всім це було до душі. Як куркульську сім’ю, відправили в Сибір, у тайгу. Олені минуло дев’ять років, запам’ятала тільки назву села - Логін, де мешкали, де мама, полячка, зуміла зберегти її з молодшою сестричкою Галею і вирватися з того засніженого, забутого Богом і людьми краю. А виручили золоті монети, які жінка винахідливо зашила в самотужки пошиту красиву довгу сукню. Ними розраховувалася з місцевими жителями за моркву, брукву, буряки, картоплю, якими годувала дітей. За ці ж монети вдалося підкупити охорону та вибратися човнами до річки Ками.
Пригадує Олена Антонівна, що в тайзі щодня вмирали понад сто знесилених людей. А сюди зігнали й росіян, і білорусів, і грузинів, і українців… Ох і багатьом укоротив життя безжалісний сталінський період! А їм пощастило, повернулися в Білорусь. І досі пам’ятає, як мама взимку падала на коліна та молилася, молилася: «Господи, пропусти нас на Батьківщину, скільки буду жити, стільки в п’ятницю буду постити, молитися, спаси, Господи!».
Оці молитви, вважає Олена Антонівна, і врятували. Однак 1937-й рік приніс нові тривоги. Забрали батька – і з кінцями. Вже аж після 1953-го прийшла звістка, що Антона розстріляли… помилково. Їздила Олена в Могильов, у тодішнє КДБ, щоб дізнатися, де похований батько. А тут віроломний напад фашистської Німеччини все перекреслив. Чотири брати пішли на фронт і не повернулися. Чотири похоронки й повідомлення про реабілітацію батька зберегла мама й передала Олені як печальну пам’ять про велику дружну родину.
- Ох і переживала! – тяжко зітхає Олена Антонівна. - Мій перший чоловік Омелян теж загинув під час бою під Мінськом, коли фашисти скинули на столицю до зубів озброєний десант. А наші солдати ж…
З другим чоловіком, Жигаловим, познайомилася, коли служив артилеристом. Частину перекинули в Сарни. Добрий був, як свого, ростив Омелянового сина. Виріс В’ячеслав, вивчився на хорошого лікаря. Та вбили його. Стільки пережила, стільки попоплакала… Ото донечки Маргарита та Світлана, їх родини, внуки - радість і втіха для Олени Антонівни. Щасливо розповідає, що обидві живуть у Білорусі, працюють і вони, і їх чоловіки на відповідальних посадах, їх поважають. Цим і гордиться мама, чекає гостин з нетерпінням. А сумувати не дають і не забувають працівники районної організації Товариства Червоного Хреста. Коли недуга підступить, поспішають. Добросовісно виконують усі призначення лікарів, чим полегшують біль. Посидять, поговорять, розважать… А прибрати в кімнатах допомагають з територіального центру соціального обслуговування одиноких непрацездатних громадян.
Раїса Бричкова.