«Син нічого не знає про війну. А я радий: нехай ніхто не знає…»

Незбагненна властивість пам’яті: минають-пливуть роки. А вона бережно гортає сторінки пережитого нелегкого минулого Василя Іванюка, який, за традицією, до 15 лютого відрощує бороду

Ніби вчора була весна 1987 року. Чудовий сонячний день. Випускник Уманського медичного училища Василь Іванюк працював на посаді медичного брата відділення дитячої хірургії міської лікарні в Умані. Чи важко було? Ні, бо прикипів до цієї благородної справи ще з перших днів навчання в медичному закладі. Коли ж проходив практику і щодня бачив зболені від недуг, змарновані личка маленьких пацієнтів, то переконався, наскільки важлива його участь у боротьбі з підступними за-хворюваннями. Несміливі посмішки малечі були подарунком за безсонні ночі чергування. А як раділи дорослі, батьки, діти яких видужували, бадьорими повертались у родини!
…10 травня 1987-го військовозобов’язаного Василя Іванюка викликали повісткою на 11 годину в райвійськкомат м. Умань. За два тижні його чекали на збірному пункті. На все життя запам’ятав проводи на військову службу в рідному селі під гуркіт сильної грози. Стрижка «під бокс», рюкзак за плечима, поношена одежина - й рекрут, як сам каже, готовий захищати Батьківщину.
Спокій, врівноваженість, зрештою, впевненість у своїх силах не давали й краплини сумнівів щодо майбутнього. Адже до призову інтенсивно займався спортом, мав три стрибки з парашутом, 25 разів підтягувався на перекладині, не було жодної вправи, якої на той час не міг би виконати на ній. А от у материнськім серці спокій розсіювався туманом. Напевно, відчувала ненька, що синові випадають непрості випробування.
Послужлива пам’ять зберегла маршрут ще з пересильної бази м. Черкаси аж до… Зрештою, про все по порядку. Потяг на Львів, а відтак - Стрий, Тернопіль. Невже дома, майже 80 кілометрів від батьківської хати? Дехто заздрив, мовляв, ще ніхто так близько дому не проходив військову службу. Щотижня, правда, приїздили родичі з гостинцями, особливо запам’ятав молоду гарячу картоплю. А ще мамине обережне, заховане далеко, глибоко на денці серця: «Синку, не радій, щось не так…».
Василь перебирає в пам’яті минуле й каже: «Сьогодні думаю, що це був аванс. Два місяці служби в раю – і все»… Адже згодом перекидають у Барановичі, що в Білорусі, а відтак – потягом у Москву. Трапився хороший прапорщик, який супроводжував, – дав можливість три години походити по столиці, подивитися навіть фільм «Кінг-Конг».
Доплатили новобранці за плацкартні місця у вагоні потяга «Москва-Андіжан» й о 22-ій через 3 доби прибули в Ташкент. Перше враження, пригадує Василь, як у кіно: місто в сяйві вогнів, на вулицях багатолюдно. Більшість людей у військовій формі, хто покульгує, хто з палицею, хто з підшитим рукавом до плеча… Але всі бадьорі, бринять нагороди, сміються від випитого спиртного (як медик, добре це відчував). По-доброму заздрив їм тоді.
Приїзд у Ташкент чітко прояснював уже всю подальшу картину. Пересильна база зустріла холодно. Молоді солдати вирізнялися з-поміж рядових, сержантів, старшин, які після відпусток, поранень чекали свого часу на повернення в Афганістан. Прислухався до розповідей старших колег по зброї про службу в далекому Афгані. Одні насторожували, інші – заспокоювали. Додому відправив усі фотографії й написав коротенького листа з декількома словами: «У мене все гаразд, їду у відрядження в Монголію, можливо до кінця служби. Як влаштуюся, напишу…».
…Перейшло за північ. Підняли по тривозі. Колона вишикувалася. Капітан називає прізвища, у тому числі й Василеве. Наказує зробити крок уперед. На збір - 15 хвилин. Сідають в автобуси, через 2 години на військовому аеродромі. Як у пісні, згадує Василь, «а я стою у трапа самолёта»… На борту 190 чоловік. Зізнався, що по тілу пробігли мурашки, хоча навіть встиг задрімати, як блиснув сонячний промінець крізь ілюмінатор. Внизу розсипалися засніжені сопки. Хтось мовив: «Афган».
Ось який ти, Афган. Три доби в Кабулі. Мимовільна загальмованість, чай без цукру, галети. Скрізь військові, зброя, бронетехніка, «вертушки» - враження глибокого жахливого сну. Одно слово, війна. І знову Іванюк на борту АН-12. Кабул-Шиндант. І ось вона, військова праця… Перші знайомства, несподівана зустріч з Сашком Кравченком, з яким навчалися в Уманському медучилищі (так, напевно, треба було зустрітися на краю світу). Перший бойовий вихід на «іранку» - іранський кордон, перші поранені, втрати, «Вантаж-200», перший келих «браги»…
Важко, неймовірно важко згадувати афганський смерч боїв, перестрілок. За перший місяць втратив 12 кілограмів ваги. У складі роти, як фельдшер розвідувального батальйону, періодично виходив на «бойові». Робив на війні свою звичну роботу: перев’язки, уколи… Напевно, ніколи не забуде, як підірвався на фугасі товариш з Оренбурга, який писав додому, де чекали дружина з донечкою, що служить у Монголії. Йому ж, Василеві, довелося написати їм болючу правду… Не хоче, не може Василь Іванюк переповідати побачене в тім афганськім пеклі. Додому слав заспокійливі листи. А звідти надходили тривожні відповіді, написані тремтячою материнською рукою: не вірила. Материнське серце не обманеш. Мовчав, як і багато інших.
Як довгождане, а водночас і несподіване свято, зустріли військовики Указ Міністра оборони СРСР про виведення військ з Афганістану. 12 лютого 1989-го вийшли на Кушку – найпівденніше місто колишнього Союзу РСР. Припадаючи долілиць, засмаглі, стомлені військові цілували рідну землю…
Перший телефонний дзвінок додому: п’ятнадцять хвилин тільки материнські сльози. Карантин – і довгоочікуваний борт Мари-Київ. 190 демобілізованих українців з лав Збройних сил колишнього СРСР, як журавлі, посміхається Василь, летять додому. 3 квітня зупинилися в Києві. Сипле мокрий сніг, плюс 5. Форма у військовиків літня, з-під камуфляжа визирає біло-голубого кольору натільник. Услід зацікавлено дивляться перехожі. А вони йдуть упевнено та струнко, не показують втоми, болю, що залишилися там, позаду…
Василь усе, до дрібниць, пам’ятає: батьківська хата, слізний крик батьків, на який збіглася вся вулиця: «Живий, синку, живий! Синочку, нарешті». Мама благала-просила Господа: «Відірви йому руку чи ногу, але тільки лиши живим». Вочевидь, почув Господь материнську молитву й повернув їй сина живого, неушкодженого.
Життя йшло, диктувало свої вимоги. Час летів, мчав. Закінчив Тернопільський медичний інститут. Працював у реанімаційному відділенні Сарненської ЦРЛ. Висококваліфікованого спеціаліста поважають як керівництво, так і колеги та хворі. Коли в райдержадміністрації створили відділ охорони здоров’я, його начальником призначили Василя Іванюка. І не помилилися: працює з повною віддачею. Василь Петрович, окрім усього, бере активну участь у громадському й політичному житті району. Депутат районної ради. Голова бюджетної комісії. На його депутатські запити щодо встановлення дорожнього знака по вулиці Ярослава Мудрого, який забороняє паркування автівок відвідувачами центрального ринку райцентру на території райлікарні, міський голова Леонтій Ніколайчук повідомив, що КП «Трудівник» зобов’язано встановити дорожній знак 3,21 «В’їзд заборонено» з боку вулиці Ярослава Мудрого.
Разом з дружиною Русланою, лікарем-отоларингологом, дбайливо виховують двох діток: син Ярослав закінчує одинадцятий клас, а донечка Соломійка – першокласниця. Славко мріє піти проторованою стежкою, стати лікарем, як тато з мамою, навчатися в медичному.
На закінчення зустрічі Василь каже: «Син нічого не знає про війну. А я радий. Нехай ніхто не знає. По сьогоднішній день зберігаю традицію, започатковану ще там, у далекому Афгані: разом з братами по зброї 15 лютого бути з бородою (можливо, пам’ять на майбутнє)». А ще знають у Сарнах Василя як барда, чудового виконавця власних пісень під акомпанемент гітари. Згадаймо щорічне 15 лютого: сніжить, стоять афганці без головних уборів, а Василь з гітарою, наче з добрим старим другом, співає про пекельну стрілянину в горах Афгану, мужніх бойових побратимів, з якими разом переносив незгоди армійської служби.

Раїса Бричкова.