Інша половинка

Хоч як нелегко це чути, але ваша бабуся і справді тяжко хвора. На жаль, їй уже нічого не допоможе, але полегшити страждання можете. Необхідно лише знайти потрібні препарати. Думаю, відважитесь на цей крок», - ці слова Олександра перекручувала в голові декілька разів, адже після зустрічі з лікарем її вже ніщо не цікавило. Єдина рідна людина, яка залишилась, і та незабаром покине.

Дівчина прийшла додому з болем у серці. Повільно перекладала документи, переглядала рецепти, а в голові промайнуло: «Пів на десяту. Потрібно лягати спати, щоб завтра якомога раніше прокинутись і поїхати за ліками…». Думки раптом обірвав голос:

- Внучко, подай склянку води, а то щось у роті пересохло.

- Уже йду, - промовила спокійним голосом, щоб зайвий раз не примушувати стареньку хвилюватися.

- А ти що, кудись збираєшся?

- Так, бабусю. Мені потрібно в місто поїхати по роботі. Але ти не хвилюйся, я вже попросила тітку Олену, щоб побула з тобою, коли мене не буде. Знаєш, заодно вітаміни тобі куплю.

- Бережи себе, дитино. І… талісман свій бережи, - прошепотіла, пригортаючи Олександру.

Саша лежала на ліжку й дивилася на зоряне небо крізь вікно. У голову приходили страшні спогади. Різні… Згадала маму. Хоча бачила її тільки на фотографії, та тепло й ніжність неньчиних рук назавжди закарбувались у пам’яті.

Дістала маленький амулет і промовила:

- Як же, мамо, мені погано без тебе!

Жінка померла, коли Олександрі було лише шість років. Тяжко захворіла й сама прекрасно розуміла, що довго не протягне. Донечці на згадку лишила маленький талісман, точніше, його половинку. Дівчина вірила, що він допомагає в скрутні хвилини, адже тоді мама «зачарувала» його: «Там твоє щастя, і там твоя доля. На світі є ще інша половинка. Віднайди її! Тоді зрозумієш, що в цьому світі не одна…».

Ранок… Він прийшов занадто швидко, так, що просто не зорі-єнтуватися в часі, приніс страшну правду, жорстоку реальність, яка робила життя буденним і сірим. Саша вийшла на двір, відчула приємний запах свіжого повітря, наповненого пахощами розквітлих троянд. Сонце в небі стояло високо й ніби посміхалося, але тяжкі обставини змусили забути про цю радість. Знала, що день видасться нелегким, адже не була впевнена в тому, чи зможе за такий короткий термін зробити найважливішу справу — знайти необхідні ліки…

Олександра стояла в коридорі довжелезного п’ятого поверху лікарні. Білі стіни непокоїли душу. Юнка прийшла з надією, що медик, який знає історію хвороби бабусі, зможе хоч чимось допомогти. Дівчина боязко відкрила двері й з тривогою в серці зайшла до кабінету. Лікар зустріла Сашу приємною посмішкою. На вигляд жінці було років 27. Вона дивилася на сердешну великими зеленими очима так, ніби розуміла душевний стан і занепокоєння. Катерина Романівна знала про головну проблему, яка їла зсередини Олександру:

- Сашо, не переймайся. Ти ж не винна, що так трапилося. Значить, на все воля Божа.

- Як не перейматися, коли не можу бачити, як вона страждає? Мені здається, що то моя плата за якийсь поганий вчинок, - плачучи сказала.

- Не кажи так! Погодься, жінка вона все-таки похилого віку, ти хороша дівчина, просто змирися й живи далі. Тобі ж іще інститут закінчувати. Починай думати про себе. Вважаю, що твоїй бабусі буде набагато легше, якщо вона знатиме, що з тобою все гаразд.

- У мене, крім неї, нікого нема. Нікого…

- Я тебе розумію, - сказала жінка, витираючи сльозу.

- Не розумієте…

- Чому ж? У мене, до речі, взагалі батьків не було. Я виросла в дитбудинку. Матір з невідомих причин покинула немовлям. Так що я взагалі не знала, що таке материнська любов і ніжність. Правда, коли залишала мене, на шию повісила талісман. Так, нічого особливого, шматок металу, але знаєш, я навіть впевнена, що він мені чимось допомагає.

- Талісман? Який талісман? Ви його носите? - запитала здивовано Саша.

- Так. Ніколи не знімала. Мій оберіг… - вона дістала блискучий амулет і показала дівчині.

Олександра стояла, зачарована знахідкою, лише розгублено шепотіла:

- Цього не може бути! Це ж… як так?

Швидко дістала свого «янгола-охоронця». Він нагадував той, який був у руках лікарки. Було помітно й неозброєним оком, що це половинки, що точно підходять, як пазл. Вони стояли та дивилися одна одній у вічі. Не намагалися щось з’ясувати чи зрозуміти. Кожна з них і так знала правду, яка розділяла їх стільки років. Тож недарма казала їх матір: «Там твоя доля, і там твоє щастя…».

Інна ЦАРУК,
м. Сарни.